– Зодягнися, – прошепотів також Руженці, але та лиш стискала руки і покусувала губенята. Зазвичай рішуча і вперта, вона в одну мить розгубила всю свою вдачу і перетворилася на перестрашене дитя, яке батьки спіймали на поганому вчинку. І битимуть чи ні, але збештають добряче. Ще й при чужих людях. Тож, з одного боку, її розпирала безсила лють на власного чоловіка, що завдав такої кривди (жіноцтво завше усю вину перекидає на мужів). З іншого – їй було прикро і боязко того поголосу, що неодмінно розійдеться поміж сусідами, і ославить її, як невірну жону. А найприкрішим, найпідлішим в усьому було те, що, маючи подібного чоловіка, жодна не змогла б дотримати вірності. Але ж хіба визнає котра її рацію? Хіба промовить хоч одна сусідонька слово на захист? Ой, ні! Навпаки... З великою насолодою глумитимуться й утоптуватимуть її ім’я в багно. Чому? Невже для того, аби помститися за власну нерішучість? Чи заспокоюючи заздрісну хтивість? Бо ж хочеться й собі... Хоч раз... Адже так? Еге ж?
Ці переживання настільки заполонили думки Руженки, що вона украй розгубилася. Не від страху, ні. Просто молодиця все ще перебувала наче уві сні, не маючи й найменшого уявлення, як бути далі... Яким чином гідно вибратися з цієї історії.
– Вилазьте! – знову вигукнув розлючений Юхим. – Вилазьте, сучі діти, бо оборіг спалю!
– Отямся, Юхиме, – зібравшись із духом, озвалася-таки Руженка. – Не роби ні з мене, ні з себе посміховиська. Вертай додому. Я невдовзі прийду... Тоді й поговоримо про все... Тобі ж назавтра самому соромно буде. Проситимеш пробачення, але я вже не подарую. І не сподівайся...
– Цить, хвойдо! – верескнув чоловік, одразу якось перейшовши з басу на дитячий дискант. У глибині душі він все ще мав надію, що помилився, що його Руженка не така. Що вона зараз сидить десь у подруги, а тут ховається хтось інший. Але прикра дійсність безжалісно увірвала марні сподівання. Шалена кров хлюпнула йому в очі, затьмарюючи розум, а у серці не залишилося нічого, крім непереборного бажання помститися за свою кривду. (Він уже забув, що власними руками викопав яму, в яку так боляче сьогодні гепнувся). Люди взагалі легко забувають кривди, нанесені іншим. Ось і Юхим кілька літ тому, можна сказати, силоміць відібрав Руженку в іншого. Та історія давно забулася... А нинішнє – он же воно – просто перед очима!! Лють невтримна, піниста так скажено ринула в душу, що Юхим збагнув: ще мить, і він цілком забудеться, обернеться вовком тут же, перед очима братів. Аби лиш на одну-єдину мить відчути своїми іклами плоть того, хто спаплюжив його сімейне щастя... І нехай потім діється воля Божа! Ступивши за грань відчаю, він уже не боявся нікого й нічого.
Юхим вишкірив зуби і став поволі присідати, горбитися, хилитися до землі, аж раптом побачив перед собою Найду!.. Найду!! Того самого парубка, якого він пильнував за наказом Морени і у якого, власне, й відібрав Руженку, щоб помститися за своє чоловіче безсилля. Бо ж це через нього Володарка Долі та Часу так жорстоко скарала Юхима. О! Якби знання, в ту давню зимову ніч, що муситиме стільки вистраждати через отого безрідного нікчему, то не чаївся б у лісі. А кинувся, ще тоді, помежи всіх людей і собацюр до саней та й розтерзав би його, як жабу! Коби ж то знав...
– Ти? – перепитав вражено. – Ти?! – І несподівано для самого себе розреготався: – Га-га-га... Го-го-го...
Усім Доля обдарувала Юхима Непийводу. І батьківською кузнею, яка дісталася йому в спадок, як найстаршому серед братів. І розум Боги вділили йому майже увесь, що спершу відміряли на всіх п’ятьох синів старого Нечипора. Та й силою не обділили – сталеві підкови розтріскувалися в його мозолястих руках, наче черстві калачі. А безконечні свари поміж князями і боярами, що так дошкуляли усім іншим ремісникам та купцям, обернулися для зброяра золотим струмочком. Бо хоч би хто і з якої причини чи нагоди не виймав меча з піхов, то однаково мусив його спершу в Юхима купити. І навіть прикрий випадок у дитинстві, коли він, наївшись вовчих ягід, мало не вмер, вийшов на краще. Чому так? Ще б пак... Виздоровівши, із примхи богів, Юхим став вовкулакою. І як же він тішився своєю нелюдською силою, спритністю, витривалістю... Насолоджувався кожним відчуттям, недоступним звичайному смертному... Навіть остання немилість Морени не настрашила його, не зіпсувала смаку до життя. Бо ж ішлося лише про людину. А скільки там ще тому байбузові відпущено? Зачекається...
Сумлінно виконуючи наказ Богині, Юхим, проте не відмовляв собі у невеличких приємностях. Оберігав життя Найди, але пакостив йому в дрібницях, як тільки міг. І тішився потай, що завдяки його старанням, парубок ходить з обдертими ліктями та колінами, у синцях і з роз’юшеним носом.