Сказано було настільки твердо і по-жіночому жорстоко, що Юхим так і завмер з піднятою рукою. А тоді зсутулився-згорбився й тихо вийшов із хати.
Надумав ще вберегти дружину, допантрувавши, з ким вона кохається й давши злодюзі доброго прочухана, але здогадатися заздалегідь, у який саме вечір вона щезне, не вдалося жодного разу. А потім, коли Руженка пропадала, мов примара, було вже пізно починати пошук – ліс великий. Перекинувшись на вовкулаку, він, звісно, легко винюхав би слід, та не хотів цього робити. Бо відав, що у звірячій шкурі не зможе стриматися й загризе і кривдника, і дружину. А він усе ще леліяв надію – таки добратися згодом до її розкішного тіла. Навіщо ж грошам пропадати? Це вже потім, коли вволить бажання, помислить над її долею. Бо своїх кривд Юхим не прощав ніколи й нікому... Терпіння ж йому не позичати. Довго дзбанок воду носить, а все ж ручка колись увірветься.
Однак заспокійливі думки залишалися собі думками, а Юхим мучився, гриз кулаки, скрипів зубами. Спав з обличчя, змарнів на добрий пуд. І, бачачи його вічно насуплене, похмуре обличчя, сусідки зашепотілися про якусь внутрішню хворобу, що потай мордує багатія...
І ось, нарешті, Юхим дочекався нагоди розквитатися з кривдником.
Сьогодні звечора випав на замерзлу землю перший сніг. Він ліг легкою, непевною скатертиною, ладен розтанути від першого ж теплого дотику чи найслабшого сонячного усміху, але сліди відбивав чітко і зберігав довго. Досить чітко і досить довго, аби допомогти ревнивому чоловікові. Руженка ж і не подумала про це... А може, надто певна була себе та чоловікової покірності? Зрештою, уміння плутати сліди на снігу не входило до арсеналу її хитрощів. Жінка ж бо все-таки, а не лисиця... От і попалася.
Про все це Юхим устиг подумати, перш ніж Найда вистрибнув з оборогу на землю і ступив крок уперед. Того й розсміявся несподівано. Бо, як з’ясувалося, Руженка дарувала свої пестощі тому, від кого він, власне, і намагався її відібрати. Потай, крадькома, як злодій, а все ж, клятий безбатченко, зумів вихопити у нього з-під носа свій шмат здобичі.
Сміх і для Найди виявився цілковитою несподіванкою. Вибираючись назовні, він сподівався доброго прочухана. Бо хоч вважав Руженку своєю, розумів, що перед Богом і людьми вона належить Юхимові. Адже у церкві сама відповіла на запитання священика: «Так!». І того вже не змінити вовік. Але усвідомлення цього тримав далеко осторонь і ніколи не згадував про нього. Навпаки, робив вигляд, що все розпочалося у їхньому житті лише цієї осені.
Ночі тоді були ще по-літньому теплі, а зорі – чисті й високі...
Він перестрівся з Руженкою біля запруди. Жартома взяв за руку та так вже й не відпустив. Від дотику тендітної долоньки парубка спершу кинуло в жар, потім у холод, потім знову в жар... Потім... Він по-ведмежому незграбно згорнув її в обійми, побоюючись сердитого окрику або відчайдушного спротиву, але відчув під руками лише податливу пружність дівочого тіла. Побачив у широко розкритих очах щасливу недовіру і невміло, але міцно припав спраглим ротом у її розтулені для поцілунку пухкі уста...
Що діялося з ними далі, не пам’ятало жодне. Перші любощі впіймали їх у свою пастку і випустили, щасливих та переляканих, лише після того, як змінити не можна було нічого. Та вони й не хотіли. Знали, що колись настане розплата. Але легковажно відмахувалися від сумних думок і знову й знову зустрічалися, щоб поринути у солодке забуття.
...Найдужче Найда потерпав за Руженку. Бо для нього – княжого дружинника – в найгіршому разі усе обійшлося б лише побоями. Жорстокими, кривавими, а все-таки не до смерті. Бо вбивство ратника князь Данило не подарував би нікому. І на жодні кривди, на жодні пояснення не звернув би уваги. Своїх воїв князь судив сам і виправдав би без розмов... Тим більше, що тут були деякі пом’якшувальні обставини. (Та й відколи для воїна стало смертним злочином побавитися з чужою жоною?). І лише Руженці довелося б нести на собі весь тягар пліток. А що дівчина вродилася красунею, то був би він надмірним. Бо саме у таких решта жіноцтва вбачає загрозу своєму щастю й ненавидить від усієї душі. Відповідно ж і паплюжить із просто-таки невимовною насолодою.
Що ж до побиття, то над цим Найда навіть не замислювався. За час військової науки доводилося діставати добрячого прочухана не раз і не два. Деколи такого, надто ж на початку, що додому його приносили на руках товариші... Сам не дав би собі ради. Готуючи свою дружину, князь Данило на навчання не шкодував праці й часу. Особливо прискіпувався тисяцький Дмитрій. Той не давав спуску ні в чому й нікому. На його думку, добрий дружинник мав володіти і мечем, і списом, і луком – як ложкою. Навіть вправніше, бо від ложки не залежить життя. А голими руками мав дати собі раду з одним або й двома оружними. Була б воля тисяцького, то примусив би кожного новобранця зійтися у двобої з ведмедем, щоб подивитися, чого він вартий. (Новобранець, себто). А за розтерзаними і не шкодував би, мовляв, самі собі завинили, ліпше боронитися треба було.