Приховуючи від людських очей свої стосунки з Руженкою, Найда навіть мріяв, щоб Юхим напав на нього. Мав би тоді нагоду поквитатися за все. А коли б пощастило, то, мо’, й овдовіла б ненароком його кохана. Бо хоч що там люди думають, а Руженка завше була лише його, Найдина. І саме Юхим украв її першим...
Воїн знав, що дасть раду зброяреві, навіть якщо той припреться на зустріч з усім своїм дурноголовим виводком. Тож, почувши знадвору його голос, Найда навіть зрадів, а коли вистрибнув з оборогу, був уже налаштований битися й убивати. Та несподіваний регіт Юхима настільки збив його з пантелику, що він на мить забув про решту Непийводченків. А тим недоумкам було байдуже до усіляких роздумів, спогадів і реготу. Вони пам’ятали лиш те, що брат довго наказував їм у хаті: бити кожного, з ким він стане до балачки.
Важка ломака свиснула парубка по шиї швидше, ніж Юхим перестав реготати. І не встиг Найда оговтатися, як удари міцних кулаків так і посипалися на нього з усіх боків. Дружинник навіть не міг захищатися, а лише кректав і намагався ковтнути повітря, що після кожного удару в живіт виривалося з його горла з голосним схлипуванням, наче хто роздмухував горнило ковальським міхом. Світ потьмарився парубкові в очах, ноги зробилися м’якими, мов із воску, коліна підігнулися, і Найда важко впав обличчям у замішану чобітьми снігову бовтанку. Певно, незважаючи на можливий княжий гнів, тут би йому й настав кінець, бо, роз’юджені кров’ю, пришелепкуваті Юхимові брати ладні були розтерзати на шматки кого завгодно, бодай і ратника. (Потім, по всьому, що з дурного спитаєш?). Але тут з оборогу вихопилася Руженка.
Бійка закипіла так раптово і хутко, що в жінки навіть не знайшлося часу зодягнутися. Не чуючи більше голосу Найди, вона зрозуміла, що біда, і поспішила на допомогу.
– Стійте, нелюди! Стійте! Схаменіться! Що ж ви робите?! Юхиме!!! – вдалася до хитрощів. – Ви ж княжого дружинника вбиваєте!
Юхим завагався, бо хоч жадоба помсти вимагала крові, тепер уже було не до жартів. Убивши Найду, він мусив би вчинити так само і з Руженкою. Адже, щоб там світ перевернувся, вона таки потвердить перед воєводою, що нагадувала йому, Юхимові, з ким він має справу. І відбрехатися тим, що не відав, кого били, уже не вдасться. От як лише стримати роз’юджених братів? Юхим кинувся вперед, ладен стусанами спинити, якщо не допоможуть слова. Але втручання було зайвим... Його дурноголові брати, побачивши перед собою оголену жінку, що видавалася ще звабливішою в передранковій імлі, так і остовпіли. Не мали сили відірвати очей від недоступних, а тому ще жаданіших, принад невістки.
Аж тепер Юхим пригадав, що й Морена наказувала йому допильнувати, аби з Найдою нічого не трапилося. Бо він усе ще був потрібний їй для чогось. І мимоволі зрадів. Князь, може, й помилував би його, вправного зброяра, а от Морена – в жодному разі! Зрадіти зрадів, але не заспокоївся. Лють за втрачену гідність, усе ще розпирала груди і шукала виходу.
– А ось і наша лебідка, – вихрипів, бо від надміру почуттів засудомило у горлі, й сплюнув презирливо на непорушного парубка, що простягнувся долілиць під ногами. – Справжня лісова царівна. Красуня... Відразу видно: варта заплаченого за неї золота...
Його брати мовчали і лише голосно сопіли.
Юхим подивився на них уважно, тоді перевів погляд на жону, що все ще простягала до нього руки, вступаючись за коханця, і посмішка спотворила його змарніле від душевних мук обличчя.
– Може, й справді, хлопці, не дамо пропасти добру, нашими мозолями оплаченому? Га? А що – як чужим не шкода, то своїм і поготів...
Присуд чоловіка був настільки підлим, що Руженка навіть не повірила почутому, а сприйняла це як початок образ і словесних знущань, які вона приготувалася вислухати від Юхима, перш ніж він візьметься за віжки. Але коли чоловік несподівано обернувся до неї плечима і пішов геть, залишивши на самоті з придуркуватими здоровилами, котрим аж слина скапувала, Руженка збагнула, що то не жарт. І її чекає кара, гірша за смерть... Розуміючи також, що всі слова, звернені до дурнуватих, будуть марні, жінка жалібно зойкнула, спробувала затулитися руками і позадкувала до оборогу, що враз перетворився на жахливу пастку. А ті, щось бурмочучи поміж себе і похихикуючи, посунули слідом... І тоді вона перелякано закричала. Тонко, пронизливо, наче заєць у собачих зубах...