Від того виття Найда зробив величезний стрибок, перечепився об гілляку під снігом, укотре впав у замет і добряче луснувся чолом до невидимого у сніговій одежі пенька. Давно розщіпнутий шолом урятував його від смерті, однак сам зірвався з голови і пропав у кучугурах.
Нема доброго, щоб без злого...
Воїн поволі підвівся, стріпнув кучерями і відразу ж скривився від болю, але в його божевільних очах з’явився проблиск думки.
Зараз він стояв на невеличкій галяві, перед височезним могутнім дубом. Керуючись скоріше інстинктом, аніж тверезим розсудом, Найда підскочив до дерева і з останніх сил подерся вгору. Проліз сажнів шість-сім, подивився вниз і, певно, залишився незадоволеним, бо піднявся ще на кілька ліктів і лише там зручно примостився на товстій гілляці. Однак і цього було йому, певно, недосить, бо зняв із себе довгого шовкового пояса і міцно прив’язався до стовбура. Після цього перехрестився і полегшено зітхнув.
Шал божевілля вже покинув його, і застигла маска жаху поступово зникала з обличчя.
Він усвідомлював, що приречений. Бо висидіти непорушно на такому морозі, доки сонце розвіє нічні жахи, не вдалося б нікому. Але ця смерть була відома і, якщо вірити чуткам, навіть приємна... На відміну від тої – страшної й невмолимої, що спіткала всіх його товаришів.
Найда знову зітхнув і, проганяючи від себе криваві спогади, почав молитися:
– Отче наш, іже єси на небесі, да славиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да збудеться воля твоя святая, яко на небесі, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь. І остави нам довги наші, яко же і ми оставляєм довжникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас од лукавого. Амінь!
Не встиг він ще вимовити останнього слова молитви, як на галявину вийшов вовк.
Про те, що це саме вовк, можна було здогадатися лише з загальної будови. Бо побачений парубком звір був десь утричі більшим за звичайного сіроманця. І нагадував радше ту величезну смугасту кішку – тигра, яку воїнові довелося одного разу побачити при княжому дворі. Був тигр неймовірно лютий, сильний і звивний. Сотник Грива, що маючи тільки ножа, виходив сам на сам із ведмедем, добре роздивившись рухи того звіра, відмовився від двобою. І добре зробив, бо випущений задля забави на котяру здоровенний шатун трьохліток, не вистояв супроти тварюки й того часу, що потребує курка, аби знести яйце. Вовкоподібна потвора, що стояла під дубом і принюхувалася, виглядала не менш люто... Але не страхітлива, убивча сила, що була в кожному русі звіра, не величезні ікла, з яких ще й досі скапувала кров товаришів воїна, викликали непоборний жах, а – очі. Вони палахкотіли таким яскраво-червоним вогнем, наче увесь жар пекла містився у черепі потвори. Глянувши звірові у вічі, Найда певно впав би з дерева, якби завбачливо не прив’язався.
Могутня темна хвиля ненависті сягла й заполонила мозок людини, підкоряючи собі тіло і душу.
– Злазь! – гаркнув вовкулака. Тепер у цьому вже не було сумніву, адже навіть у казках справжні вовки не надто охоче розмовляють людською мовою. – Злазь сам, хробаку, бо пожалкуєш, що на світ народився, як я тебе здійму звідти!
Кожне слово, що вилітало зі страхітливої пащеки, супроводжувалося зловісним гарчанням, і Найду то знову починала тіпати пропасниця, то несподівано обдавало з ніг до голови нестерпним жаром.
– Отче наш... – почав було він знову, але вовкулака так жахливо загарчав, що слова молитви завмерли в людини на вустах.
– Навіть не пробуй, – погрозливо докинув вовкулака. – Бо за це я з тебе живого печінку витягну...
Кажуть, що загнаний у глухий кут щур кидається навіть на пса... Так то щур, а людина? Вогонь, хоч який сильний би не був, з’ївши все, що годиться на паливо, мусить згаснути. Певно, те ж відбувається й зі страхом. Від безконечного жаху і відчаю в душі у людини щось перегорає, і вона, усвідомивши, що втрачати вже нічого, несподівано для себе робиться рішучою й відважною. Правда, не кожний може з цього скористатися. Не завжди стає часу...
– Господи... За що? І так мене життя не пестило, – залебедів парубок. – Ні роду, ні племені... Невідомо де на світ прийшов, а тепер – ніхто й не довідається, де загинув...
– Годі скиглити, – прохрипіла потвора. – Злазь, бо я голодний... Замість того, щоб повечеряти як годиться, мусив за тобою вганятися. Злазь, кажу!
І тут Найді наче полуда з очей впала. Наче закляття якесь знялося. Колишня відчайдушність, якою він так дивував усіх, знову повернулася в серце воїна, і звір під деревом відразу став не таким страшним, а власна доля – не такою безнадійною.
– І чого ми так перелякалися? – тихо прошепотів до самого себе. – Ну, перкидень... Ну – нечисть... Але ж наші мечі у церкві освячені, та й піхви у багатьох сріблом куті. Усе через страх...