– Чого бурмочеш там, – гарчав далі вовкулака. – Довго я ще чекатиму? – Тепер його голос когось нагадував Найді. Аби не Юхима!
– Ах ти ж, щеня облізле! – несподівано розлютився парубок. – Загнав мене на дерево і поглядає як на мішок з тельбухами. Ну, чекай... І так загибель, і так – смерть... То я ж таки наостанок повчу тебе гопки стрибати!
Найда тепер уже не думав про смерть, і сили знову повернулися у зболене тіло. Його вже більше нічого не обходило, крім одного-єдиного нестерпного бажання – бодай раз, а таки полоснути з усієї сили мечем по ненависній морді, і хоч так відомстити за себе й усіх своїх товаришів. Вони загинули, бо не змогли перебороти в собі жаху, навіяного поглядом перекидня.
Не гаючи часу на розплутування вузла, в який затягнувся пояс, Найда перерізав його гострим захалявником, потер міцно долоні, повертаючи їм рухливість, і почав злазити.
– О! – здивувався вовкулака. – Та ти начебто битися зі мною збираєшся? Го-го-го... Ну, давай. Давай. Я навіть почекаю, доки ти меча свого знайдеш... Га-га-га! Он де він, у кущах лежить... Ге-ге-ге! Заважав утікати?! Го-го-го!..
І потвора справді відійшла на кілька кроків убік, даючи людині дорогу до зброї.
Найда лише зубами заскрипів од такої образи, але рішучості у нього не поменшало.
Він зручно зістрибнув з нижньої гілляки на втоптаний сніг і одним великим скоком допав до меча. Все-таки довіри до перекидня в людини не було й на гріш. Холодне лезо зблиснуло в місячному сяйві, і воїн полегшено всміхнувся.
– Готовий? – поцікавився вовкулака. – Чи ще зачекати? Не соромся... Може, до вітру сходиш? Я зачекаю... Однаково, я лайна не їм... Га-га-га! – не втримався від реготу, хоча спершу голос його звучав навіть лагідно, співчутливо.
Цієї, останньої, образи було досить, щоб розлютити і спокійнішого, що ж до Найди, то він так люто заскрипів зубами, наче жорна рушили.
– Ми ще подивимося, чиє лайно тут залишиться, – відказав презирливо. – І годі теревенити, тут хтось сильно вечеряти хотів. Чому ж тепер не поспішаєш? Боїшся, щоб до цієї страви зуби не поламати? Начувайся ж!..
Найда широко перехрестився, взяв меча обіруч і короткими пружними кроками став наближатися до потвори. А вовкулака, щиро здивований таким зухвальством, так і завмер із роззявленою пащекою. Це ж бо вперше людина йшла до нього, а не тікала стрімголов, не розбираючи дороги. І лише в ту мить, коли воїн, коротко змахнувши мечем, мало не черконув йому вістрям по носі, вовкулака прудко ухилився вбік, і знайома лють знову запалахкотіла в його червоних зіницях.
Найда ще одним глибоким випадом спробував досягнути мечем до боку потвори, вкладаючи в удар усю вагу свого тіла. І коли б це йому вдалося, то хто зна, як усе повернулося б, але вовкулака лише мотнув головою – і неймовірна сила, як пір’їнку, вирвала зброю з рук людини, а наступний поштовх, мордою в груди, кинув воїна на сніг, і величезні лапи притиснули його до землі.
– От і все... Хе-хе... Час і за трапезу.
Пащека роззявилася й зімкнулася на горлі в людини...
Зімкнулася, та не до кінця. Бо тільки-но вовчі ікла торкнулися шкіри Найди, як у розріз кольчуги, з-під сорочки, вирвався зелений промінь і вдарив у шию перекидня. Потвора жалібно вискнула, відскочила вбік і зачудовано витріщилася на розпростерту перед його лапами людину. В повітрі запахло смаленою шерстю і м’ясом. А воїн, що вже простився з життям, продовжував лежати непорушно із заплющеними очима, в душі дивуючись, чого смерть примушує на себе так довго чекати, і молячись, щоб усе відбулося не надто болісно.
– Ну, ти... – буркнув вовкулак. – Довго ще минулорічну падлину вдаватимеш?
Найда розплющив одне око.
– Тепер ще в переморгування надумав погратися?
Найда розплющив і друге око. Провів руками по тілу і сів, розгублено озираючись.
– Я ще живий?
– Дурень, – констатував перекидень і гойднув головою в такт своїм думкам. – А дурням, як відомо, завше щастить... І чим вони Богам так до вподоби? Ти де амулет взяв, йолопе?
– Амулет? – перепитав Найда. – Який ще амулет?
– Що у тебе на шиї почеплено, бевзю останній? – почав утрачати терпіння вовкулака. – Чи ти хочеш переконати мене, що сам не знаєш, який скарб за пазухою носиш?
Парубок мовчки впхав руку під одежу і видобув на світ срібну вовчу голову, що гойдалася на шовковій шворці.
– Оце? – запитав здивовано, але відповіді вже не вимагалося, бо, щойно побачивши цей амулет, вовкулак відстрибнув назад кроків на десять, зіщулив вуха, припав усім тулубом до землі й заметеляв хвостом, наче шкодливий кіт, що, хоч і визнає силу й право господаря, але не розкаюється у вчиненому. – Так ось що це таке... – протягнув воїн, і в очах його зблисла ненависть. – Ну, вовчику-братчику, постривай – тепер ми з тобою інакше поговоримо. За все порахуємося... Ти вже не сумнівайся...