Розділ сьомий (продовження)
Одним дужим стрибком Найда схопився на ноги і ... впав на долівку з лежанки, що стояла у його хаті.
Він остаточно прокинувся й підвівся, витираючи з чола рясний піт.
– Оце так наснилося, – прошепотів ледь чутно. – Від такого сновидіння не довго й переставитися.
Митрій опинився одразу ж поруч.
– Сон? Ти бачив сон? Розповідай хутко, поки не забув. Я тут чарував трішки над тобою. Сон віщий повинен бути! Що снилося?
Найда покрутив головою.
– Таке у двох словах не переповіси...
– А ти спробуй, – наполягав домовик.
– Ну, якщо загалом, то я з вовкулакою, гм, бився.
– Таки вовкулака, – кивнув Митрій, наче й не чекав чогось іншого. – Він не видався тобі знайомим?
– Знайомим? – перепитав здивовано Найда. – Ну, я начебто не маю серед перекиднів товаришів. Хоча, стривай... От, коли ти запитав, я згадав, кого нагадував мені його голос. Юхима!.. Але ж, звісно, після того, що трапилося в лісі... Хто інший міг мені наснитися?
– Юхим? – повторив домовик. – І це сходиться... Тепер скажи мені ще одне: хто з вас переміг?
– Ну, вовкулака виявився сильнішим. Я, хоч і не бачив цього, але знав, що він усіх моїх супутників загриз. А коли моя черга настала, щось утрутилося. Якийсь амулет врятував мені життя.
– І це сходиться. Гарний сон тобі приснився, хлопче. Тепер я буду за тебе спокійніший. Лише прошу, перш ніж вибиратимешся у дорогу, поговори зі мною.
– У яку ще дорогу? – здивувався Найда.
– Не відаю... Як прийде час, ти сам скажеш мені, куди збираєшся.
– Ти можеш обійтися без загадок? – підвищив сердито голос Найда. Але Митрія вже не було поруч.
Натомість на дворі зарипів під чобітьми сніг, і хтось владно постукав у віконниці.
– Хто там? – стривожено озвалася мати.
– Сотник велів зібрати дружину, – почувся голос десятника. – Поквапся, Найдо!
– Вже йду! – відгукнувся парубок і зіскочив з лежанки. А що був повністю зодягнений, то лиш накинув кольчугу, підперезався мечем і ступнув до сінешніх дверей.
– Синку! – раптом покликала мати.
– Що, нене?
– Будь обережним...
– А як же, – усміхнувся парубок. – Розхристаний не ходитиму і снігу не їстиму.
– Сон я бачила лихий, – прошепотіла Христина.
– Сон? І ви – сон...
– Вовчий сон... Вовки тебе з моїх рук рвали, а я вдержати не могла...
– Так, – протягнув Найда. – Щось і справді надто багато вовків та вовкулаків навколо Галича розвелося. – А до матері додав ніжно: – Не турбуйтесь, нене. Митрій казав, що сіроманцям до мене зась, і я чомусь думаю, що він не обдурює... – потім перехрестився на образ у кутку і поквапливо вийшов... Сотник даремно не турбуватиме.
Заметілі та снігопади, що майже тиждень, не вщухаючи, вкутували снігами замерзлу землю, нарешті вгамувалися. Важкі свинцево-чорні хмари зблідли і розтанули, наче ніколи й не збиралися. І над усією Галичиною засяяло, заіскрило сніжинками та інеєм лагідне зимове сонце.
У лісі було тихо і спокійно. Лиш вряди-годи із шурхотом і бухканням сковзала з гнучкої гілляки пухнаста біла шапка, та лунко хрускотів на морозі сніг під кінськими копитами.
Виконавши доручення й перечекавши негоду, Найда неквапом повертався у Галич. У парубка був чудовий гумор, і в такт легкому клусу він мугикав собі під ніс якусь різдвяну пісеньку.
Ще зовсім свіжі й болючі спогади поволі відступили десь на запліччя, а там і загубилися, змішавшись із новими враженнями і турботами.
Навіть повертаючись додому, Найда більше думав про те, як маються там хворий батько і старенька мати, ніж переймався трагедією з коханою. Правда, тут Руженка була і сама частково винувата. Хто ж стерпить образу, кинуту в обличчя, до того ж цілковито безпідставно. Тому й мовчало серце парубка, сховавшись за кривду, і дозволяло не думати про те, що їй зараз, либонь, значно гірше і важче.
Люди завжди готові прийти на допомогу іншому, особливо, якщо це нічого не коштує. Коли ж доводиться чимось жертвувати, – надання помочі стає проблематичнішим. І вже зовсім безнадійно, якщо шляхетний вчинок вимагає офірувати власну гордість, або просту пиху чи амбіції... У цьому випадку всі гарні наміри відразу кудись щезають. А слухняне сумління мовчить, наче ворона з яйцем у дзьобі.