Тож Найда поволеньки їхав лісовим гостинцем, тихо насвистував, милувався красою зимового лісу, і ніщо не затьмарювало парубкові хорошого настрою.
...Двійко подоржніх, що притулилися обабіч дороги на великому, вивернутому з корінням конурі старого граба, не одразу й привернули його увагу. Бо були густо припорошені снігом, як усе навколо. І такі ж непорушні...
– Агов! Люди добрі! – окликнув їх Найда, під’їхавши трохи ближче. – Ви ще живі, чи вже теє?
Від звуку його голосу подорожні слабо заворушилися, і на нього глянуло дві пари запалих, нестямних очей. Що лише світилися на блідих, знекровлених лицях.
– Ого! – парубок аж присвиснув і миттю з коня сплигнув. – Та вас, видать, добре скрутило. Заблукали в заметіль чи що?
Проказуючи все те, він заходився термосити обох, намагаючись розрухати, повернути до життя закоцюблі тіла. А коли ті застогнали і почали слабко пручатися в його безжальних руках, видобув з черезсідельної суми шмат хліба, розламав навпіл, рясно скропив шматки горілкою з баклаги і простягнув обом. Юнакові й дівчині...
– Лиш не поспішайте. Поволі пережовуйте. У мене харчів досить. Як перший голод вморите, ще дам. Бо як одразу, то можете середину порушити...
Ті слухняно відкусували малесенькими шматочками і довго пережовували. Схоже, знали про голод не лише з розповідей. А як упоралися з доброю половиною отриманого хліба, Найда дав їм зробити по кілька ковтків з баклаги. Потім надпив і сам.
– Ну, що, ожили? – спитав трохи згодом.
– Так, спасибі, – тихо відказав юнак. – Коли б не ти, певно, дійшли б до ночі.
– Як би яка звірина не напала скоріше. Зовсім охляли, – додала ледь чутно дівчина.
– Куди ж чимчикували?
– У Галич... – махнув рукою в тому напрямку, звідки над’їхав Найда, парубок.
– У Галич? – перепитав Найда. – Але ж то в інший бік...
– В інший? – настала черга дивуватися подорожнім. – Певно, блудом ходили в хурделицю...
– А чого ж тоді пускалися в дорогу перед самою негодою. Невже так спішно?
– Біда. Помочі треба... – відказала дівчина.
– Та ну? І що ж трапилося?
– Мара знищила усі наші припаси їжі і дров. Якщо ніхто не допоможе – смерть од холоду і голоду чекає усе населення. От ми з Марійкою...
– Мара?
– Відьма тутешня. Перша прислужниця Морени...
– Так-так, – пошкріб потилицю воїн. – Ну, з харчами ще – де наше не пропадало. Але дрова... Ліси ж навколо. Невже ніхто сокири в руках тримати не вміє?
– Нам не можна...
– Ми не можемо! – твердіше поправила Марічка. – Ми ж бортники... Не кривдимо ні дерев, ні тварин.
Найді доводилося чувати, що в лісах живуть невеликі громади, члени яких переконані, що душі померлих переселяються у все живе, і тому ніколи навіть мурахи не скривдять. А у лісі не те що гілляки не зламають, але й листочка не зірвуть. Харчуються тільки медом із пасік, ягодами, горіхами, грибами...
– А хмиз?
– Спершу збирали... Потім закурило... Люди охляли від голоду. Потрібна поміч. Ми хотіли до найближчого житла. А заметіль не припинялася...
– Ясно. Далеко до вас звідси?
– Не дуже...
– Тоді сідайте на коня і провадьте.
Нещасні спробували піднятися, але не дали ради. Тоді Найда легко повисаджував їх на гнідого. Дивуючись надзвичайній легкості тіл, сам узяв коня за вуздечку і рушив у напрямку, в якому вказували порятовані.
Ішли так години зо три. З кожним кроком ліс робився вищим і густішим. Але не похмурішим, а навпаки – привітнішим. Дерева наче вітали людей, немов раділи з того, що вони не забарилися у дорозі, а швидко повертаються додому.
Нарешті дісталися й до невеличкої галявини, густо заставленої, може, десятком звичайних галицьких хатин на дві світлиці, сіни та пекарню. Обидві великі, певно, спільні комори чорніли осторонь обгорілими бальками, ніде не чутно було жодного руху і з жодного димаря не вився димок.
– Невже спізнилися, Юрку? – вигукнула Марічка, що трохи віджила підсилена паляницею і хлібним вином.
– Не може того бути! – як зойкнув юнак і почав незграбно злазити з коня.
Полишивши їх самих, Найда хутким кроком подався до найближчої хижі. Натужно відчинив прихоплені морозом двері й увійшов досередини.
На широкому ложі щільно, наче дрова у полінниці, лежали люди, вкриті з головами ковдрами та кожухами. І лише по тому, як вся та купа лахів ледь-ледь ворушилася, можна було здогадатися, що під ними ще живі душі, а не мертві тіла.
Крякнувши спересердя, Найда прожогом вискочив надвір, прихопивши у сінях сокиру. А ще за мить він заходився рубати останки обгорілих клітей, лише друзки на всі боки летіли.