Розтопивши піч в одній хижі, перейшов до другої і так навколо... Рубав, носив, розпалював, підкладав... Потім, уже лиш рубав. Носити став Юрко, а підкидати Марічка...
Коли на першій печі розтанув повний казан снігу, вилив у нього вино із запасної великої, на дві осьмушки фляги, і цим майже гарячим варивом юнак з дівчиною заходилися напувати людей. Малих і старих.
В іншому казані розпустили до киселю три хлібини і стали обносити усіх по другому колу. У третьому поставили набухати овес, відібраний у коня, і мірку пшона, яку кожний подорожній завше про всяк випадок бере з собою.
Відрізавши від шматка сала, завбільшки з долоню, добрий кусень, Найда підкріпив ним двох своїх помічників, справедливо розсудивши, що саме на них тепер уся надія. Решту вкинув до варива.
Хай там що, а сьогодні півкопи лісових жителів уже не помре ні з голоду, ні від холоду. А далі він щось та вигадає. Знайде, вполює... Нарешті, доріже коня. Хоч і княжа худібка, і одвіт доведеться перед огнищанином тримати, але й людей шкода...
Він ще нарубав добру купу дров, щоб, доки промишлятиме, в хатах знову не вихололо, тоді закинув за спину сагайдак зі стрілами, взяв лук і подався в гущавину. На щось путнє надії було мало, але зо два-три зайці та з десяток тетеруків сподівався підстрелити. Зрештою, на юшку і білка згодиться...
...Сарна вихопилася наперед нього з-за густої ялини так зненацька, що парубок аж завмер від несподіванки. А тоді рвучко наклав стрілу і вимірив. Сарна підвела голову і сумно глянула людині у вічі. На глибокому, вище колін, сніговому заметі вона не мала жодного шансу врятуватися. Але було в її погляді щось настільки людське, що Найда мимоволі опустив лука.
– Щезни, – мовив сердито. – Бо передумаю. Там діти з голоду вмирають, а я з тобою балачки розводжу...
Сарна слухняно стрибнула раз, удруге і щезла... Лиш непевно заколихалися нижні, обважнілі під снігом віти.
– Тютя! – вилаяв себе пошепки парубок і стрівся поглядом з вепром.
Великий, пудів на дванадцять, сікач-одинець, загрузши по рило в снігу, підсліпувато кліпав на нього маленькими очками, очевидно ще не розпізнавши з ким випадково стрівся. І вже й не розпізнав. Одна за одною свиснули стріли, кожна в своє око, і гора м’яса та сала, яка ще мить тому була живою істотою, лиш здригнула ногами, щоб обміняти своє життя на кілька десятків інших.
Через два дні Найда сідлав коня, щоб рушати додому. Від надміру турбот і важкої праці він змарнів і не знати, чи й витримав би. Але у найважчі хвилини приходила до нього Руженка... Це її – безсилу, голодну і скривджену – рятував він од неминучої смерті, добуваючи їжу. А коли ствердле на морозі дерево дзвеніло під ударами сокири і відмовлялося впасти, в його уяві, воно відразу ж перетворювалося на ненависного Юхима. І тоді руки парубка наливалися такою міццю, що й криця не встояла б... Тож невдовзі запаси палива і їжі на тиждень-другий були поповнені. Підгодовані завдяки його старанням, мешканці лісового поселення змогли піднятися на ноги. І хоч вбивати звірів чи рубати дерева на пні й далі доводилося лише Найді, решту бортники робили уже самі.
Звикла до людей дичина легко давалася в руки. А після того, як віднайшли барліг, запасів м’яса мало вистачити надовго.
Окрім того, молоді вичищали комірки підстрелених ним білок, і зуміли віднайти два дупла з медом...
І чим далі втягувалися люди в роботу, тим більше переконувався Найда, що без чарів не обійшлося. Бо ці люди й самі легко дали б раду своїй біді, якби не лежали безвольно по хатах, очікуючи смерті, а одразу гуртом взялися до справи. Лише навіяні Марою чари відібрали у них життя й волю до спротиву. На їх щастя, нагодився Найда і зумів розбурхати занепалих духом.
Дивно лише, що підкоривши своїй волі усіх, відьма не змогла зачарувати Юрка з Марічкою. Певно, турбота одного про іншого примусила молодят робити хоч що-небудь, і вони вийшли на гостинець...
– Ми дуже хотіли б якось віддячитися вам, – увірвався в його думки голос дівчини. – Але самі бачите, що усе крім того, що на нас, Мара знищила.
– Пусте... Головне, що усі живі. Мо’, й згадаєте коли добрим словом, і, підсмажуючись у пеклі, моїй душі буде приємно згадати бодай один добрий вчинок.
– Дурниці кажете, – несподівано серйозно відказала та і аж зарум’янилася. – Скажи, Юрку.
– Авжеж, – кивнув серйозно хлопець. – Доки наша громада житиме, доти переповідатимуть батьки дітям, про ратника князя Данила, який врятував усіх від неминучої смерті.
– А на пам’ять... – дівчина сягнула рукою в пазуху і, видобувши звідти, скинула через голову камінець на шворці. – Ось, візьміть. Це не коштовність, ні... Та підсилений нашою вдячністю, він бодай раз, але стане вам у пригоді. Не погордуйте.