Тут вже Найда став зацікавлено прислухатися, бо історію своєї появи знав добре.
– Але вовкулаці трохи не пощастило... Слуги Єдиного зуміли вчасно попередити Опанаса, твого теперішнього батька, щоб він випустив на поміч подорожнім княжих вовкодавів. Тож сіроманці, хоч і роздерли усіх дорослих, до тебе не встигли добратися. А там уже й люди нагодилися... Морена була дуже люта. Для покарання за те, що перекидень не виконав її наказу, вона відібрала в Юхима чоловічу силу і повеліла не спускати з тебе очей. Щоб до тієї миті, поки вона не передумає, з тобою нічого не трапилося. – Домовик перевів дух. – От і подумай, має він за що сердитися на тебе чи ні?...
– Коли так, – протягнув замислено Найда, – то мабуть... Охороняти того, кого вважаєш повинним у найгіршому нещасті, яке може спіткати чоловіка, і кого радий би задушити власноруч...
– Саме тому, що вбити тебе він не міг, а помститися кортіло, Юхим і Руженку висватав! Хоч і сам не гам, так зате ж тобі дошкулив...
– Ет, – відмахнувся Найда. – Тут він мені якраз мало нашкодив.
– Це ти тепер такий розумний... А п’ять літ тому що думав?
З цим Найда не міг не погодитися. Спершу він і справді з розуму сходив. Навіть потім, коли Руженка розповідала, не дуже вірив, думав хоче заспокоїти, а тепер виявляється он воно що...
– Так де ж вона все-таки, Митрію? Не муч, я вже в що завгодно готовий повірити...
– У Морени, в замку...
– У Морени?! Тієї самої?
– Богиня Долі і Часу одна, – скрушно похитав головою домовик. – І з роками лагіднішою не стала.
– Пощо ж вона їй?
– Мислю, рибу на хробака ловлять...
– Що ти верзеш? Яку ще рибу?
– Ти ж шукатимеш Руженку?...
– Обов’язково! – аж скинувся парубок.
– Значить Морені й шукати тебе не доведеться – сам до неї прийдеш. У замок. А там вона вже спокійно з’ясує, що ж ти за один і якого лиха від тебе сподіватися. Ну, а треба буде, то й розправиться... Вже не перекладаючи цього на інших...
– То виходить, що в замок мені не можна?
– Власне.
– А Руженка там?
– Хоч заприсягтися...
– І щоб я не марнував часу на пошуки, Морена наказала тобі, Митрію, розповісти мені усе?
– Тьху, – од несподіванки гном навіть не образився. – Ти йому – голене, а він тобі – стрижене. Чи не доводилося тобі чути таких розумних слів, що попереджений вчасно – те саме, що й озброєний?
Найда лиш хмикнув.
– Краще було б тобі сохнути ще якийсь час в безнадії? Морена однаково зуміла б дати тобі якось знати про Руженку. Хто зна, мо’ Юхим саме з цим і йшов до тебе? Тільки тоді ти знав би лише те, що вони б захотіли розповісти. А не всю правду...
– Так у чому ж вона, та правда?
– А в тім, що ти становиш загрозу богам Давнім, і вони заманюють тебе в пастку! Бо тут, у Галичині, Єдиний надто сильний.
– Що ж мені робити? Я зовсім нічого не розумію... Віриш, Митрію?
– Вірю, бо відмалку тебе знаю... Але це зовсім нічого не означає. В людях бувають такі сили приховані, що ого-го! І коли настане час...
– Думаєш і зі мною так?
– Упевнений... І ради на те, Найдо немає жодної... Сказав би сиди тихо, та нічого не вийде. Однаково вигадають, як виманити. Хто в забави Богів замішаний, вдома за припічком не відсидиться. Ну, й Руженці там не мед...
– Знущаються?
– Ні, думаю, аж так далеко не зайшло. Але все ж – хрещена душа, однісінька серед нечисті... Там же, в замку Морени, і песиголовці, і мавки, і перелес... Ой! Ну, всілякі, одне слово...
– Значить, іти?
– Одне можу порадити, хлопче. Шукай собі спільників. І добре було б – могутніх...
– Яких ще спільників?
– Сам подумай, голова ж у тебе на плечах, не качан капусти. З ким хочуть боротися вони? Ото ж бо... Сон пам’ятаєш?
Найда мимоволі озирнувся на хрест Успенського собора.
– Думаєш?
– Упевнений...
– Гм... Подумати треба. Але ж я так і не знаю, як потрапити в замок.
– Коли будеш готовий до подорожі, поясню. Лиш не думай, що то буде просто. Замок Морени далеко в горах і шлях туди ой-йо-йой...
– Я й не думаю...
– Найдо! – раптом пролунав здалека голос Юхима. Він стояв осторонь, очевидно, таки не в змозі надто наблизитися до освяченого місця. – Найдо! Нам треба поговорити!
– А я що казав! – потер задоволено руки Митрій. – Тепер вислухаєш послання Морени. Цікаво, що вони вигадали. Іди до нього сам, я вдома чекатиму. І гляди ж, що б він тобі там не наплів, що б не казав, чим би не заманював – поки зі мною не побачишся, в дорогу не пускайся. Збагнув?
– Та ж не маленький... – буркнув Найда і підвівся.
Юхим так і претеліпався за ним, як вибрався з ріки, мокрий-мокрісінький. Навіть із жабуринням у волоссі. Видно – пильною мала бути розмова...