– Та кинувся...
– І що?!
– Я й сам не збагну, – пересмикнув плечима Найда, – усе так швидко сталося... Він плигнув, я виставив перед собою руки... Щось блиснуло – і нас розкидало в різні боки...
– О-го! – клацнув язиком від захвату Митрій. – Все ж мій нюх мене не підвів. Скільки знаю тебе, скільки няньчу… А запах не той, не людський...
– От і він так казав, – похнюпився Найда. – То що ж я таке?
– А зараз з’ясуємо. Давно з твоїм батьком побалакати збирався, та все якось не до того було. Ну, а нині, то вже в сам раз... Ходімо до старого. Най розкаже, як тебе знайшов. Щось мені в тому всьому не в’яжеться. Я ж бо й сам не відав нічого. Розбудив лише. А він одразу до псарні кинувся, вовкодавів спускати, – і домовик рішуче підвівся. Очі його опинилися якраз на рівні Найди, і парубок побачив у них таку дитячу цікавість, що не міг утриматися від посмішки.
– Тут невідомо що діється, – ображено забурчав Митрій, – може, доля світу вирішується, а йому хихоньки... Не буду тобі допомагати, коли такий розумний. Сам усе роби... – і крутнувся утікати. Та Найда спритно упіймав малого за край свитки.
– Стривай, Митрію, що ти вигадуєш? Чи ж то вже й посміхнутися при тобі невільно? Не казися... Я лиш до того веду, що воно зовсім по-діточому вийде: »Тату, тату, а розкажіть-но, де ви з мамою мене узяли?»
– Хе-хе, – хмикнув Митрій і теж посміхнувся. – Воно, може, й смішно видавалося б, якби ти – не був найдою. – і рішуче посунув у хату.
Опанас напівлежав, напівсидів на лежанці, що її Найда підсунув до маленького віконечка. Здоровий, як тур, Опанас минулої зими несподівано впав на подвір’ї, та так вже й не звівся на власні ноги. Не помогло ні борсуче сало, ні шмагання кропивою, ні заговори знахарські. Повний сил чоловік згасав на очах. Марив, усихався, а все, що нижче пояса, було наче й не його, хоч відріж... Побачивши Найду, він радо усміхнувся. А парубок змахнув з вії непрохану сльозу і присів на край лежанки в ногах батька. Лиш Митрій безцеремонно виліз мало що не на подушку. Він завше поводився так із хворим, а Опанас не ображався. Зрештою, що ж: усі ми лише гості на цім світі, тож пощо своєю немічністю псувати гумор решті родини. До того ж Митрій доглядав його краще за будь-кого, бо мав удосталь часу і рідко спав начами...
– Ось що, Опанасе, – приступив домовик одразу до справи. – Давай-но пригадаємо, як усе почалося...
Хворий нерозуміюче подивився спершу на гнома, а тоді перевів погляд на сина.
– Коли Найда знайшовся, – нетерпляче пояснив Митрій, – я розбудив тебе, але ж про вовків нічого не казав. Звідки ти дізнався, що вовкодавів треба спустити?
– Ангел, – тихо відказав Охрім. – Мені ангел це порадив...
– Точно ангел? – перепитав Митрій. – Чи, може, хтось з вищих? Херувим, серафим, престол? Хоча, яка різниця... Та й не розрізняєте ви їх... Отже, ангел... А тепер, як вовкулака кинувся, блискавиця мигнула... І Морена боїться... Ну, Найдо, або в тобі прихована міць Єдиного, або ти під його найпильнішою опікою. І як же ж я, старий дурень, одразу не второпав? Хоча, чому тут дивуватися? Я вже стільки літ живу серед людей, а у вас на кожному кроці сліди присутності Єдиного. І образи, і хати святою водою скроплені... Чи ж довго нюх втратити? Ой, буде. буде!.. І нічого більше цікавого він тобі не сказав?
– Цікавого? Та ні... Сказав, що молитви мої почуті, і щоб я йшов до псарні. А як час настане, то я сам здогадаюся, як чинити... Далі все вже сто разів говорено.
– І про дитину жодного слова?...
– Жодного... Ти щось розвідав, Митрію? – нічого не розуміючи, поцікавився Охрім.
– Га? – наче опам’ятався той. – Та ні, нічого... То я про своє... Вас, людей, не стосується. Хоча, – плеснув себе рукою по лобі, – треба ж перевірити. Найдо, молися! Живо!
– Чого б це? – здивувався той.
– Живо тобі кажуть, – аж тупнув ногою той. – А коли закінчиш молитву, додай: »Якщо батько не видужає, я й кроку з хати не зроблю! Ні про який замок і слухати не буду!» Та так скажи, щоб повірили! Розумієш?
І Найда зрозумів. Не повірив надто, але зрозумів... Того, щоб він до Морени потрапив – не лише вона добивається! І якщо домовик не помиляється, він має нагоду допомогти батькові. Віддячити за все, що той з дружиною зробив для чужої, знайденої дитини. Тож молився парубок так, як ніколи досі! Наче Єдиний стояв перед ним, а він слово за словом промовляв йому у вічі... А коли закінчив молитву, здалося Найді, що посвітлішало на мить у хаті, наче сонце визирнуло з-за хмари, і одночасно з тим зойкнув і підстрибнув на подушці Митрій.
– Є! Був!
– Хто? – не збагнув Найда, що окрім світла нічого не бачив.
– Уріїл! Мало не обпік мене... Ти домігся свого! Єдиний погодився!.. Опанасе, вставай! Маєш бути здоровий!