– Тю, схаменися! – вигукнув він спересердя, хапаючи її за плечі, аби не впасти самому і вдержати саму. – Куди преш, світу не бачучи? Горить десь чи миша за комір упала?
– Куди треба туди й кваплюся, – буркнула та. – Тобі що?
– О, – здивувався Найда. Бо, пізнав з голосу, що тримає у своїх обіймах саме доньку ключниці, Одарку. – Про вовка промовка, а вовк суне як оповка...
– З ким же ти, вояко, посеред ночі про мене балакав? – засміялася та, пильніше приглядаючись. – І взагалі, що ти за один? Я не впізнаю...
– Тю, на тебе, Одарко. Це ж я, Найда...
– Найда? – перепитала дівчина і враз схлипнула. – А казали, що ти розум стратив... За Руженкою побиваючись.
Найда промовчав.
Дівчина знов схлипнула. І парубок мимоволі провів рукою по її волоссю.
– Не треба... Якось буде...
Розтривожений дівочим схлипуванням, парубок несподівано й сам відчув якусь непевність. Адже, всі ці байки були дуже цікаві та повчальні, але він же власними руками опускав гріб з тілом Руженки в землю обабіч цвинтаря. (Підозрюючи дружину Юхима у самогубстві усі священники навідріз відмовилися хоронити її за християнським обрядом.) І ще пам’ятав Найда, як одного разу, десь перед зеленими святами, він перестрів її ненарком на самоті, неподалік копанки, на яку жіноцтво сходилося прати. Руженка тоді простягнула до нього руки і промовила благально: «Найдочко, милий, любий, я вже так довше не витримаю!» Але коли він хотів приступити, панічно сахнулася і стрімголов кинулася навтьоки. Що ж до розповідей Юхима та запевнянь Митрія, то всі вони залишаються лише словами... Хто зна де вона, ота Морена, з усім її замком? Та й чи існує взагалі?.
– Слухай, Одарко, – спробував прогнати од себе смутні думки Найда і відволіктися. – Ти випадково не відаєш, чого Дмитрій нас скликає? – спитав не особливо розраховуючи отрмати якусь відповідь.
Але та несподівано відказала тихо:
– Опівночі носила воєводі та Опанасовичу трапезу і зрозуміла, що вони дуже стурбовані...
– А ще чула... краєм вуха... – додала вона трохи помовчавши і наче вагаючись. – Як Дмитрій сказав: «...на таке треба найбільших відчайдухів, а водночас – найвірніших. Хоча, певно, й з них не кожен погодиться!» Ось як... А тепер – пусти. Мені ніколи з тобою базікати. Воєвода на мед чекає. І тобі не зашкодить поквапитися. Там уже всі зійшлися.
Оскільки Данило Романович перебрався з усією родиною в Київ, а згодом туди ж виїхали Василько і воєвода Дмитро, то у княжому замку зробилося голо і пусто. У звикле яскраво освітлених галереях та коридорах горіло ледве по одному смолоскипу, а палилося лише в трапезній та людській. І весь замок якось принишк, наче пес, що несподівано залишився серед чужих людей без господаря.
Не затримуючись ніде більше, Найда хутко дійшов до дверей трапезної, легко прочинив їх і прослизнув у середину. Тут, біля самого порогу, вже товпився з десяток його товаришів, тож прибуття ще одного ратника залишилося непомічиним. В усякому випадку, воєвода не показав, що звернув на це увагу.
Могутній, високого зросту воєвода Дмитрій був схожим на ведмедя. Та ж м’якість і лінькуватість у плавних рухах. Тиха, наче буркотлива мова... І лише гострий блиск в твердому погляді розумних сірих очей попереджав: цей чоловік може бути смертельно небезпечний, недругам краще матися на бачності.
Він сидів за дубовим столом на чільному місці, сперши лікті на стільницю, підперши підборіддя кулаками, злегка ворушив довгими половецькими вусами і розглядав дружинників, що ні в сих, ні в тих переминалися перед ним по інший кінець довгої зали.
Сотник Трохим Клинець, або Опанасович, як звали його поза очі усі інші, стояв трохи позаду і праворуч грізного воєводи і зловтішно посміхався. Він зумисне не попередив воїнів, чому той хоче їх бачити, а навіть навпаки – пустив чутку, що справи їхні кепські, бо пригадаються тепер усі вибрики і дістанеться кожному сповна. Сотник не був злосливим, але ті урвіси таки добряче в’їлися йому в печінки. Всі ж бо скликані, як один, були з тієї розбишацької породи, що за ними на вербах золоті грушки ростуть. Хоча, мусив визнати, в ратній справі – рубаки вмілі і відважні. А Дмитрій мовчав і дивився так, наче зважував душу кожного на долоні.
Під його поглядом ратники стурбовано сопіли і пріли, перебираючи подумки усі свої провини. І поволі, наче ненароком, намагалися сховатися за плечі товаришів. Тож минуло й не так багато часу, а всі вони непомітно для себе, вишикувалися в колону з Найдою на чолі. Бо лише він не ховав очей, а спокійно очікував, коли їм нарешті скажуть: чого кликали. І більше роздумував над тим, як це доведеться пов’язати з необхідністю залишити Галич. Бо хоч Юхим вигадав досить поважну причину, та воєвода – не Опанасович. Якщо не схоче, то й говорити не стане з якимось ковалем, хоч і золотих справ майстром.