– Молодий ще, зелений...
– Ну, – посміхнувся воєвода, – це така вада, що з роками минає. Молодий, але ярий... Поміркований.
– У хмільному так, але не в жіноцтві... У поважного чоловіка дружину звабив. Подейкують, що од того вона навіть укоротила собі віку.
Найда аж побілів од несподіваної образи. Ще мить – і він не стримався б, вигукнув би щось непоправне, але в ту ж мить почувся сповнений обурення голос Одарки.
– Брехня! Як язик лише обертається так людину паплюжити. Та ж Ружа лише його кохала. А Непийвода купив її у старих. А вона терпіла, бідолашна, нелюба скільки могла, а як не стало сил, то й утопилася. Батьку– воєводо! – додала благально складаючи на грудях руки, – Не дай скривдити невинного. Його й так доля боком обійшла.
– Ого! – не стримався од вигуку Дмитрій, і обвів уважним поглядом усю трійцю. – Видать таки добрий зух з тебе, хлопче, раз чоловіки звинувачують, а жіноцтво в обороні стає... Та, зрештою, не мені в те втручатися... А з хорошого жеребця і кінь добрий буде. – мовив наче до себе самого воєвода. – Що ж до дівок чи молодиць, то нехай самі пильнують свої подоли. Так, Одарко? – кинув, не озираючись, на дівчину, що принишкла, наче миша. Вже й не рада, що роззявляла рота. – Не до того зараз... Інша біда над світом – монголи Батиєві! Дід бусурмана не дійшов до нас, а от внукові, схоже, більше вдасться. Землі стеляться йому під ноги, наче всі біси пекла стали під його бунчук. І якщо монгольські тумени ступлять на галицькі землі, дівкам уже нікому буде скаржитися... Якщо котрась живою залишиться...
Була в цих словах і гірка правда, і сум, і невпевненість у власних силах, бо кому ж як не воєводі знати, що жодному війську ще не вдалося вистояти супроти орди.
Воєвода окинув Одарку оцінюючим поглядом і спохмурнів ще більше.
– Залиш нас, – мовив несподівано різко, так що служниця аж стрепенулася і, не розуміючи чим прогнівила боярина, злякано задріботіла геть, За Одаркою, мов тінь, посунув і вайлуватий пахолок.
– Орди монголів нестримно рухаються до Києва, і за ними куриться лише попіл від міст руських... – продовжив трохи згодом воєвода. – Данило Романович доручив мені очолити оборону міста... А сам намагається схилити угринів до спільної відсічі Батиєві. Дасть Бог – зупинимо... Сюди не дійдуть. Однак, раджу готуватися і до гіршого. Галицьку дружину кріпити треба. Смердів озброїти... Сюди невдовзі князя Василька чекайте. Під його рукою оборонятися будете. А може, й Данило Романович з поміччю поспіє... Монголи ще далеко. Місяць або й більше мине, поки до вас докотяться.
Воєвода помовчав трохи і ковтнув меду. Решта охоче приєдналася б до нього, але їхні кухлі давно були порожні, а налити собі власноруч не осмілювався жоден. Найда ж наче забув про мед, нетерпляче очікуючи, коли воєвода нарешті скаже, заради чого скликав їх посеред ночі.
– Усі ми тут щирі християни, – тихо промовив Дмитрій, наче вибачаючись, і слова ці видалися такими недоречними, що усі мимоволі перезирнулися. – Віримо в Бога на небі, але на землі більше покладаємося на власні руки. Доведись мені самому рік чи два назад почути байку, яку збираюся вам переповісти, я розсміявся б та й годі, але перед битвою лише дурень відмовляється від допомоги. Звідки б вона не надходила... – він провів долонею по обличчі, наче стирав утому і непевність. – Мислю, ви зі мною погодитеся...
Дехто з ратників кивнув головою, але воєвода навіть не дивився у їхній бік. Здавалося, він самого себе намагається переконати у власній правоті.
– Готуючись до сутички з Батиєм, кожен повинен зробити все, що в силах... Данило Романович нічого про це не відає, тож наказувати його іменем я не маю права. Тому мені потрібні ті, хто власною охотою погодиться наражати життя, і швидше за все – даремно. Хоча, хто відає, де тепер людині безпечніше? За мурами замку – очікуючи нашестя монголів, чи в диких горах – серед звірини... –
Воєвода підвів голову. Поки що ніхто не відводив погляду. Ба, навіть, навпаки – до шанобливої уваги додалася цікавість.
– Не сумнівайся, батьку, – озвався у загальній тиші Гриць Волошка, найстарший серед присутніх ратників, прозваний так за ясно-блакитні очі. – Що б ти нам не доручив, ми виконаємо. Тим більше, якщо від цього бодай трохи гикнеться Батию. Старші серед нас були побіля Калки. Пам’ятаємо ще...
Дмитрій підвів голову і зустрівся очима з суворим поглядом воїна.
– Це добре, що пам’ятаєте... – додав повагом. – Тієї наруги Русі вовік не забути, а сорому не змити.
– Зрада то була! – вигукнув палко Гриць.
– Може, – гойднув головою воєвода. – Може й зрада... Але нам про сьогодення мислити. Тож, слухайте... – він ще раз обвів усіх поглядом, побачив порожні кухлі і додав, – але спершу налиймо ще по ковтку.