Дружинники не змушували просити себе двічі.
– Почну здалека... З Києва... У Лаврі живе один схимник. Дід Шемберко... Борода до землі, літ не міряно і знахар вправний. Мислю, що й на ворожінні знається, бо не раз Данилу Романовичу добрі поради давав. Правда, князь наш не завше до них прислухався... Та не про це зараз...
– Як наш Кандиба, – муркнув хтось тихо позаду Найди, так щоб не перешкоджати воєводі.
– Так от, на самого Архистратига Михаїла прийшов Шемберко до мене. Сам прийшов! А треба вам знати, що старець цей літ п’ять з Лаври зовсім не виходив! Навіть на сонце не показувався...
Коли Дмитрій побачив перед собою сивого схимника, то вельми здивувався. Видно було, що далека дорога далася старому важко, бо він натужно з хрипом дихав і обіруч опирався на міцного костура.
– Слава Йсу! – мовив той тихо, ледь переводячи подих.
– Навіки слава, – відказав шанобливо Дмитрій, бо хто ж у Києві не відав про Шемберка. – Ви до мене, дідусю?
– До тебе, синку... До тебе.
– Чого ж самі трудилися, батьку? Було переказати якимсь монахом або послушником, я й зазирнув би до вас у вільну хвилю. Чи при неділі, після богослужіння...
– Того пришкандибав сам, Дмитрію, щоб у тебе, до слів моїх, більше віри було, – тихо вишелестів той, усе ще важко переводячи подих. – А мені конче треба, щоб ти повірив. Усім нам треба...
– Невже таку несусвітню небилицю плестимете? – спробував пожартувати воєвода, але, зустівшись із серйозними та повитими смутком очима схимника, відразу сховав усмішку. – Жартую... Бо що б ви не казали, повірю одразу. У вашому віці вже не залишається часу на дріб’язок...
– Сам розсудиш... – відказав той повагом. – Але я присів би спершу, й так уся сила вигоріла на дорогу...
– Звісно, сідайте, дідусю, – спохопився Дмитрій і запровадив старого до зручного крісла.
Той всівся, згорнув на коліна бороду, щоб по долівці не волочилася, і мовив:
– Чи віруєш у Господа Бога нашого, Єдиного?
– Звісно... – навіть розгубився трохи воєвода. – Хрестили батьки. Не бусурманин...
– А Давніх богів чтиш? – продовжував випитувати далі схимник, а очі так і свердлили накрізь.
– Це ж яких? – не збагнув одразу Дмитрій.
– Перуна, Велеса, Морену?
– Які ж вони боги, – здвигнув плечима боярин, – біси...
– Що ж, нехай і біси... Легше збагнеш, до чого я мову вестиму.
– Якщо про бісів, – здвигнув плечима Дмитрій, – то марно трудились. Я воєвода, а не священик...
– Ти слухай, слухай. Тебе стосується чи ні – потім судитимеш... Так от, в день іменин Арихистратига Михаїла, воєводи Божого, прийшов я до тебе, воєводо земний, з попередженням! Страшна загроза повисла над усім християнським світом. До коня Перуна добирається Батий! А якщо він зуміє накинути на нього вуздечку, то вже не знайдеться сили, котра змогла б спинити монголів. – Старий виголосив це так урочисто, наче прочитав молитву.
– Який ще кінь? – здивувався Дмитрій.
Він швидкими кроками зміряв кімнату і спинився біля високого вікна, що виходило на вали. Кинув оком на робітних людей, що аж роїлися там, і вернувся до старого.
– Що Саїн-хан плюндрує Русь, мені відомо. Король Данило давно готується до відсічі сукупно з угринами. Що монголи не щадять ні малого, ні старого – теж відаю. Але до чого тут ця байка?
– А ти ще послухай... – старий говорив впевнено і не скидався на божевільного. – У горах Карпатах, десь побіля Горган, під охороною Морени, в чарівному стійлі, стоїть кінь Бога Війни. І має він таку чародійську силу, що воїн, якому вдасться осідлати цього коня, стане непереможним у бою. А також і війська, що під його рукою будуть битися.
– Гм... – пошкріб потилицю Дмитрій. – Перунів кінь... В стійлі у Морени?...
– Не віриш?
– А повинен?
– В оповіді моїй немає нічого, що могло б ослабити оборону Києва, якщо ти вирішиш прислухатися до моїх слів. Бо кілька дружинників, яких можна вислати на розшуки, великої страти не становитимуть.А якщо кінь такий і справді є? Уяви себе чи Данила Романовича на ньому? Кінець Батию!... А Галицько-Волинське князівство усю Русь об’єднати зможе!
– Гарна мрія... – зітхнув Дмитрій. – Як і кожна казка, де справедливість і правда завше торжествують.
– Уста Вісника, що сповістив мене, не проказують лжі... І на доказ почутого тобою, буде моя смерть на Пилипівку. Так сказано.
Дмитрій спершу пустив повз вуха слова старого про смерть. Усі вони збираються вмирати мало нещо дня, а там і молодих переживають. Та все ж було в голосі того щось таке, що примусило воєводу перепитати: