– Хто ж цей вісник?
– Ангел...
– Ну, – протягнув розчаровано Дмитрій, – якщо ангел, то звісно... До його слів треба прислухатися. – і додав, вдавано заклопотано, – Тільки, от де мені того коня шукати?
– Тут він, Дмитрію. Десь у наших горах...
– У горах? А докладніше невідомо? Не позаздрив би я тому, хто в пошуках мав би усі Карпати перейти. Ми ж із князем самі з Галича, тож достеменно відаємо, що таке гірський край.
– Кому дано, той і перейде... І ще одне скажу тобі, воєводо: Бог постійно говорить з усіма нами, та не кожен може його голос почути. Не квапся з рішенням, але пригадай нашу розмову на Пилипів день...
З тими словами старий Шемберко підвівся і пошкандибав геть. У дверях ще затримався, осінив Дмитрія хрестом і додав:
– Бог з нами, Дмитрію. Внемлимо ж речам його.
– А на Пилипівку старий помер... – закінчив розповідь Дмитрій. – І разом з його смертю розвіялися усі мої сумніви. Тим більше, що Саїн-хан чимраз ближче підступає до Києва. Треба було одразу їхати у Галич, але Данило Романович призначив мене воєводою і довірив оборону міста. Сам-бо подався в Угорщину – за підмогою... Я не мав жодної вільної хвилини. Не маю її й тепер. Але й забути розповідь схимника не можу...
Він ще не докінчив, коли обірвав мову, бо побачив, як ратники стали переглядатися між собою і позирати на Найду.
– Чорт забери! Ви що ж, бісові діти, мені не вірите?!
Воєвода хотів було гримнути кулаком по столі, але відчув шанобливий доторк до ліктя. Рвучко озирнувся і зустрівся поглядом з серйозними очима Клинця.
– Не гарячкуй, Дмитрію. Ніхто й на мить не сумнівається у твоїх словах. Я б сказав – навпаки...
– Що, навпаки? – трохи охолов боярин.
– Це стосується Найди... – сотник виразно не знав, з якого кінця почати.
– Та говори ж бо... Не тягни за душу! Після всього, мною мовленого, вигадати щось іще більш неймовірне буде важкувато. Починай...
– Двадцять літ тому Найду знайшли у санях в передмісті Галича. Немовля було єдиним, хто залишився живим, після нападу на подорожніх зграї вовків. А дорослих звірі роздерли на клапті. Не вдалося знайти й кісточок. Він так досі й не довідався, якого роду-племені.
– Чув трохи про те, – воєвода співчутливо глянув на парубка, що не відривав очей від стола, – Але що ця трагедія має до моєї розповіді?
– Наш галицький дідо-всевідо, коли Христина, жінка, що всиновила Найду, принесла немовля до нього, аби поворожити, сказав: «З вовками – перший раз, на білому коні – вдруге.»
– Саме на білому! – вигукнув Дмитрій. – Я забув сказати, що чародійський кінь саме білий. Мов саван смерті... Знать, хлопче, тобі судилося порятувати нашу землю од ворога. Два пророцтва про одне, це вже щось!
У цю мить сильний порив вітру з грюкотом розчахнув віконні рами і обдав людей таким лютим холодом, буцім-то на дворі був не червень, а січень. Потім прогудів насмішкувато під стелею і вифурнув у димохід над вогнищем. Вікна ж затраснулися самі по собі, мовби з кімнати подуло ще сильніше, ніж знадвору.
– Ось такої, – серйозно мовив Дмитрій. – Знать, не всім до вподоби наше бажання випередити у пошуках Саїн-хана.
І тут наче прокинувся зі сну Найда. З усього, розказаного воєводою, він збагнув лиш одне: той таємничий кінь знаходиться у замку Морени. А, отже, усі розповіді про цей замок не вигадка! І Руженка таки може бути там... Тож нехай світ западеться, а він мусить потрапити у цей замок. Тим більше, за словами Митрія, Богиня сама шукає з ним зустрічі.
– Боярине-воєводо, – мовив неголосно, але твердо. – Не сумнівайся, якщо знайти того коня в силі людській, я життя покладу, а його знайду. І до рук Саїн-хана він не потрапить. Доручи мені пошуки... Головою присягаю, що не розкаєшся.
Замислився над його словами Дмитрій. І довго мовчав. Дуже довго... А тоді рішуче хитнув головою.
– Згода... Дій від мого імені і з мого благословення... Коли думаєш вирушити?
– Нині.
Дмитрій здивовано звів брови, але не сказав нічого.
– А скільки ратників з собою візьмеш?
– Жодного, воєводо.
– Чи розважливо це?
– Сон я бачив віщий... І відкрилося мені в ньому, що усі, хто пустяться зі мною в путь, загинуть. Не хочу я того...
– Сон? – на якусь мить в голосі Дмитрія забриніла насмішка, але воєвода одразу ж і спохопився. – Зрештою, якщо пригадати про що йдеться, то власне до снів лише прислухатися... Роби, як знаєш. Тут я тобі не порадник.
Він ще трохи помовчав, а тоді підвівся.
– Ну, світає... Час і на мене... Будемо прощатися. Ідіть з Богом... Але пам’ятайте, про те, що говорилося тут, – ні пари з вуст.