Дружинники мовчки вклонилися.
– А ти, Трохиме, припильнуй, аби хлопця в дорогу як годиться спорядили.
– Не турбуйся, боярине, – запевнив воєводу сотник.
– А ти, Найдо, залишся ще на мить.
Воєвода зачекав, доки усі вийдуть, а тоді поманив парубка до себе.
– Сідай...
Найда слухняно опустився на лаву. Дмитрій наповнив два кубки і подав один парубкові.
– Пий.
Той не менш слухняно виконав і цей наказ.
– А тепер розповідай, звідки знаєш дорогу в замок Морени. І чого тебе туди так тягне. Лиш не звертай на віщий сон. Однак не повірю...
Добре, що воєвода перечекав зі своїм запитанням, доки Найда осушить кубок до дна, бо в іншому разі той би захлинувся. Парубок і так закашлявся од несподіванки. Та поглянувши у серйозні, розумні очі Дмитрія, облишив усі перестороги і став оповідати усю правду. Ту, що знав...
Воєвода слухав уважно, не перебиваючи жодним словом, і аж як Найда виклав усе, мовив замислено:
– Юначе, якщо мовити по щирості, то на твоєму місці, я й за королівську корону не виткнув би носа за мури Галича. А ще ліпше -забрався б на подвір’я Успенського собору і оселився там до самої смерті... Ти ж збираєшся до смерті в зуби. Невже не страшно?
– Страшно, – мусив погодитися парубок. – Але сидіти сиднем значно гірше. Можливо, я загину, та бодай спробую. І якщо вся ця історія про суперечку Богів не вигадка, то й у мене повинен знайтися бодай один спільник, не менш могутній, ніж вороги.
– Так, – погодився воєвода. – Це повинно бути так. Інакше, чого б саме до тебе вони присікалися? Ну, якщо молитва може допомогти, то і в Успенському соборі, і в золотоглавій Софії дзвони битимуть за твій успіх. Обіцяю! Щасти тобі, сину людський...
Найда хотів уже було підвестися, та несподівано Дмитрій ще притримав його на мить.
– Ось що, хлопче... Доводилося мені якось давніше бувати у Тухольщині. Податі для князя збирав. Так от... Тамтешньою громадою один мудрий старець керує. Розмовляв я з ним... Захаром Беркутом зветься. Думаю, для нього в горах таємниць немає. Якщо будеш там, провідай, побалакай з ним. Якщо живий ще. Порада ця, звісно, малого коштує, але більше нічого не вигадаю. Ну, бувай...
Найда вклонився низько, як батькові, і вийшов…
Хоч як квапився Найда, а вирушити в дорогу ще цього дня не вдалося. Душа, звісно, кипіла, рвалася до Руженки, але здоровий глузд підказував, що треба вичекати. Нехай усе йде своїм трибом. Доручено Юхимові заманити його в замок, то нехай старається. Навіщо комусь знати, що він і сам туди з нетерпінням поспішає? Краще, щоб вороги думали, наче він нічого не запідозрює. Щоб вбачали у ньому скоріше ягнятко, що само підставить горло під жертовний ніж. Тим легше буде потім зуби вишкірити.
З самісінького ранку Юхим Непийвода носився містом, як ошпарений...
Першим ділом – поспішив до сотника.
Попереджений воєводою, Трохим трішки покомизився для виду, та коли купець посулив йому гарний упоминок з Угорщини, зм’як і погодився відпустити одного дружинника для охорони краму. Якого купець сам собі обере. І вдав, що зовсім не здивувався, почувши Найдине ім’я.
«Забувши» на столі у сотника капшук з кількома золотими і десятком срібних монет, Юхим поквапився до Куниць. Прихопив по дорозі жбан доброго меду, і ще з вулиці так щиро став вітати Опанаса (той сидів на призьбі) і Христину з одужанням, що у старого й крихти сумнівів не зародилося. Яким вже материнське серце буває віщим, але й воно цього разу змовчало. Та й що там казати, п’ять срібляків і обіцяна, після повернення, ціла гривня аж ніяк не могли бути зайвими у їхньому злиденному хазяйстві.
Потім розпочалися лаштування у дорогу. Треба було сторгувати у цигана пару хороших коней під сідло. І так, щоб не каятися потім, переплативши за добрих, або виторгувавши задешево таке, що впаде після першої ж милі. До верхових – пару в’ючних... Заготовити припаси. Дати наказ домашнім і робітникам на час своєї відсутності. Та багато чого іншого, про що зокрема і згадувати не варто, а вкупі забрало цілісінький день...
Зате вже наступного ранку виїхали, як і хотіли, мало що не вдосвіта.
Сонце ще й у Дністрі не скупалося, а вони вже вихопилися за земляні вали Підгороддя і вибралися на битий шлях.
Не маючи до ладу про що між собою говорити, гнали спершу таким галопом, наче везли спішну звістку, і лише як у коней стало щось жалібно тенькати в боках, змилосердилися над ними й перейшли на крок.
Дорога давно вже зміїлася лісом і, якщо пригадати ким був супутник Найди, то робилося моторошно й лячно. Мовчанка тягнулася так довго, що вже навіть увійшла в звичку.
Можна було, звісно, спробувати про щось побалакати. Та як би там не наказувала Морена чи які б не плекав надії Найда, а жива чи мертва Руженка постійно стояла між подорожніми. Юхим ніяк не міг подарувати, що платив за дівчину гроші родичам, годував, поїв, зодягав, а розважався з нею цей драб! Чим же ж він тоді кращий за розбійника чи конокрада? Хіба кінь дорожчий за дружину? Чому ж тоді конокрадів без розмов забивають киями чи підвішують на найближчій гіляці, а перелесників наче й не осуджують? Справедливо таке? Ой, певно ні! І він, Юхим, зумів би призвати до одвіту кривдника, коли б не наказ Морени. Якому мусив коритися... Залишалося лише втішатися, що Богиня зуміє поквитатися з приблудою і за Юхимову кривду... А може, вона ще віддасть парубка у його руки, і тоді він сам натішиться вволю його стражданнями, перш ніж перегризе ненависне горло...