– Я теж про це мислив.
– То що ж нам робити?
Найда здвигнув плечима... Помовчали трохи.
– Ось що я пропоную, – озвався через якусь хвилю Юхим. – Нам треба відвести душу. Дати вихід взаємній ненависті.
– Добре було б... – погодився ратник. – Але як?
– А давай поб’ємося? Без зброї і усіляких чародійських штучок... Га? Одними кулаками? Ти воїн, парубок спритний, і мене – силою не обділили... Що скажеш?
Найда мовчки став розперезуватися.
– Е ні, – стримав його Юхим. – Так не годиться... Спершу мусимо присягнути, що переможець не скористається перевагами і не вб’є іншого, коли той знепритомніє.
Найда мусив визнати слушність міркування Юхима.
– Чим же ж клястися будемо?
– А найдорожчим...
– Гм, – парубок на мить замислився. – Що ж, клянуся що не вб’ю тебе тепер, або нехай мені не буде суджено більше ніколи обійняти Руженку.
Юхим примружився.
– Х-хе! Як не дивно, але і я поклянуся тим же ж... Я вже навіть уявляю, як вона пищить в моїх руках...
Мовив, і покотився у траву від дужого стусана в зуби, в який Найда одразу вклав усю силу і лють. Іншому, може, вже більше і не треба було б, але Юхим навіть в людській подобі зберігав звірячу витривалість і живучість. Він лиш струсонув головою та повільно підвівся.
– Ну, голубе, – прохрипів загрозливо. – Якщо я спершу збирався лиш кількома штовханцями обійтися, то тепер ти в мене кров’ю вмиєшся...
– Балачки, балачки, – пирхнув парубок. – А на землі поки що ти лежав, а не я. Ну, підходь! Чого тупцяєш, як стриножений?
Юхим сплюнув рожеву слину і посунув на парубка, ладен роздерти.
Найда був спритнішим, а Юхим дужчим. Так вони й гамселили один одного. І якщо коваль міг зачепити парубка лиш раз на п’ять замахів, так зате ж і дошкуляли його удари Найді у стільки ж разів болючіше, ніж стусани парубка Юхимові.
Коли б Найді доводилося лише оборонятися, то вайлуватий коваль не мав би жодних шансів побити його. Але ж парубкові й самому кортіло полічити ребра супротивникові. Тож мусив нападати, наближатися і час од часу відкриватися для зустрічного удару. І ось один з них таки доконав його.
Намагаючись зацідити ковалеві у живіт, він необережно підставив голову, і, наче обухом сокири, дістав у чоло. Світ потьмарився йому в очах, і Найда, мов підкошений, гепнув у траву.
Юхим же, наче й не розуміючи, що трапилося, постояв якусь мить над ним, а потім і сам приліг втомлено поруч. Не відчуваючи в душі більше ні ненависті, ні бажання доправити...
Розділ десятий
Захар уже дрімав, коли почув спершу шурхіт орлиних крил, а потім чиїсь легкі кроки по долівці. Дверей улітку він ніколи не запирав, то й не дивина була, що хтось міг увійти досередини. Цікавішим видавалося те, що він знадобився комусь серед ночі.
– Хто тут? – подав голос, не підводячись з лежанки. – Трапилося щось?
– Це я, Захаре, – почув у відповідь. І від слів тих простих щось забилося в грудях по-юнацькому часто і гулко.
– Морена? – вишепотів одними вустами, не ймучи віри, що все це не сон.
– Упізнав, – вдоволено мовила та. – А я думала, що забудеш за стільки літ.
– Юність не забувається, – дещо сумніше проказав Захар. – Особливо, коли життя вже прожито майже до порога... Постривай, я запалю свічку.
– Не потрібно, – відказала Морена, присідаючи поруч з ним на лежанку. – Нехай так...
– То нехай, – погодився Захар, розуміючи, що все ще молода і вродлива Богиня не хоче зайвий раз побачити те, що роки зробили з його тілом. Нічого не вдієш – дев’яносто літ нікого не красять, хоч і почувається він заледве на шістдесят.
Якийсь час вони мовчали і лиш по злегка приспішеному подиху могли здогадуватися, що кожен зараз подумки вернувся у ті роки, коли молодий і зухвалий парубок примудрився підстрелити необережну Богиню.
– А я до тебе з проханням, Захаре, – порушила першою мовчанку Морена.
– Слухаю, – просто відказав той.
– Сюди йде монгольське військо...
– Відаю. Ми готуємося перестріти його.
– Ні. Ви пропустите монголів через Тухлю. Обіцяю, вони не зачеплять нікого з вашого села. Вони йдуть до мене...
– Кінь? – Захар таки підвівся. – Ти хочеш віддати їм коня Перуна?
– Сульде... Вони звуть свого бога війни – Сульде... – мовила Морена. – Але ти здогадався вірно. Перун хоче вручити його Саїн-ханові...
– Але навіщо? Він же ворог наш?
– Хіба ти забув про Чашу? А монгольський джихангір – хоробрий воїн. Осідлавши коня, він швидко наповнить її.