– Чашу Терпіння! Муками людськими?!
– Це не триватиме довго. А коли завершиться панування Єдиного, ми навчимо людей, як позбутися Батия. Щез же колись Аттіла... То ми домовилися, Захаре?
Старий Беркут довго мовчав і нарешті промовив, поволі добираючи слова. Усе ж не забував, з ким говорить:
– Ні, Морено. Не сердься, але я не зможу цього вчинити. Навіть, коли б хотів. Люди, громада просто не послухає мене.
– Чому ж так? Замість того, аби швидко пропустити орду в чужі краї, ви змусите їх затриматися тут, і тим самим знищите себе. Ти говориш дурниці. Ватагові це не личить. Подумай добре.
– Можливо, що й дурниці, – відказав Беркут. – Але як ми дивитимемося у вічі своїм дітям, знаючи що їхні однолітки гинуть зараз разом з матерями за перевалом лише через те, що наші воїни, дужі чоловіки, розступилися перед ворогом? Ні, Морено, ти просиш неможливого...
– Я не прошу! – в голосі Богині забриніла криця. – Я вимагаю!
– Ти вимагаєш неможливого, Морено, – спокійно поправив Захар.
– Людино! Ти, певно, забув з ким балакаєш? – Богиня вже не говорила, а шипіла. – Бракує мені ще одного дурня поперек дороги... Я даю тобі час на роздуми до наступної ночі. Потім – начувайся! Ти знав мене милу та лагідну, але, якщо дуже хочеш, то матимеш нагоду побачити і в люті.
– Морено, шанована мною Богине Долі і Часу, – спробував розтлумачити свою відмову Захар. – Це не виклик твоїй могутності, повір... Просто, я не можу інакше... Буває мить, коли веління совісті ставить людину в таку ситуацію, що померти значно легше і простіше, ніж учинити підлість. І особливо чітко починаєш це усвідомлювати, після того, як досягнеш віку, в якому уже нічого не прагнеш од життя, крім надії залишити про себе в серцях рідних і близьких добру пам’ять. Сподіваюся, що ти вірно зрозумієш мене і не сердитимешся...
Але відповіддю йому був лише шурхіт крил за вікном і грізний клекіт орлиці у піднебессі.
Сонячне світло вливалося в долину разом з не вельми високим водограєм і розтікалося по ній таким же тихим ставом, тільки прозорішим і глибшим, бо заповнювало її аж до самісінького неба, різко окресленого прямовисними скелями. Що глибшим, то жодних сумнівів, а от щодо прозорості, можна і посперечатися. Особливо в ті дні, коли в горах не бушували грози, і стрімкий потік не ніс з собою розмочену глину. В сонячні, ясні дні великі перлово-жовті пструги*(форель) мигтіли помежи різноманітним придонним камінням, як цятковані червоним стріли. Великі, тлусті рибини так зажерливо кидалися на кожну комашку, яка необачливо наближалася до водяного дзеркала, що годі було не замилуватися їхніми сильними і меткими рухами.
Заховавшись у затінку великого уламка скелі, що якимось дивом ще тримався берега і не шувбовснув у став, старий Захар зачепляв на гачок велику гнойову муху. Незважаючи на свій поважний вік, він все ще був міцним, кремезним чолов’ягою з пружними м’язами і ясною головою.
Вічно голодну ненажерливу рибину досить легко впіймати, треба лише дотримуватися єдиної перестороги: пструги сильно лякливі, і якщо на воду впаде бодай незначна тінь – всі рибини миттєво зникають, і тоді вже жодною приманкою не витягнеш їх зі схованки.
Але рибальську науку горяни пізнають змалку, і з роками стають такі вправні, що пструги лише чудом залишаються ще у гірських водоймах... Звикле вудочками займаються дітлахи, ще не придатні до важкої хліборобської праці, але нині Захар навмисне прийшов досвіта над став, бо хотів у тиші спокійно розмислитися. А відомо ж бо: ніщо так не дисциплінує думку, водночас прискорюючи її лет, як полум’я багаття чи плин води. Особливо, коли думи серйозні і не надто приємні... Такі, як нині.
Захар скрушно зітхнув і легко, без замаху, закинув гачка з почепленою приманкою. Велика зелена гнойова муха, що хоч і була прохромлена накрізь гострим залізом, все ще продовжувала обурено дзижчати, ляпнулася просто перед мордою рибини. Пструга проковтнула її швидше, ніж людина кліпнула повіками... Залишалося лише трішки підсікти, і здобич, придатна для того, аби нею пообідало двоє сильних чоловіків, не минула б підсака. Але старий рибалка уже не бачив нічого, хоча втупився невидючими очима у глибочінь так пильно, наче на дні ставка було заховано відповідь на усі проблеми, що мучили його. Отримавши шанс на порятунок, пструга, що вже вкололася до вістря гачка, широко роззявила писок, сильно вдарила хвостом і щезла серед каміння... А Захар продовжував непорушно сидіти на березі.
Біди, як відомо, по одній не ходять, а сновигають світом щільними табунами. І вже як присядуть когось, то годі й відбитися. Гірше голодної вовчої зграї взимку.