Перша біда впала на тухольців разом з боярином Тугаром Вовком. Себто, він і був тією бідою...
Неждано-негадано приперся на їхні землі за велінням князя Данила Романовича, який буцімто дарував йому усю Тухольщину. Як мужньому і вірному ратнику. Щодо мужності боярської, то в старого Беркута сумнівів не було – боярин таки виглядав на завзятого рубаку, а на ведмедя йшов з бойовою сокирою, наче до полінниці дров нарубати... Але теж, невидаль... Лише у їхньому селі налічувався не один десяток парубків, що при зустрічі з волохатим вуйком, господарем Карпат, і не подумали б поступитися дорогою. То чому ж усі вони вкупі з дітьми і жонами назавше мали через якусь там боярську мужність стати холопами закутого в залізо вояки?
Правда, боярин, прочитавши громаді княжий указ, поки що тим і обмежився. Певно, здогадувався, що горяни не пара низинним громадам, і підгорнути їх під себе буде не так легко. Тож на першу біду поки що можна було й не зважати. Почекати, дати можливість новому «господареві» конкретніше виявити свою натуру і аж тоді відповісти належним чином. Час покаже... Та не в звичаї Захара було бездіяльно покладатися на добру долю. Він хотів наперед знати, якої біди сподіватися від Тугара Вовка, щоб мати змогу заздалегідь приготуватися і зустріти напасть всеоружно... Цим і займався сеї ночі його наймолодший син з товаришами.
Вдаючи, буцімто висліджують вовка-одинака, що повадився вирізати отари, парубки мали придивитися уважніше до того острога, що будував боярин неподалік села. А при нагоді і підслухати, про що говориться у, гм.., ворожому стані. Максим тим охочіше погодився виконати батькову волю, що думав зустрітися з Мирославою.
І це була третя напасть. Бо мудрий Захар не вбачав нічого доброго в захопленні парубка боярівною. Власне третя... Бо другою – Беркут все ж вважав лісового звіра. Шкода від можливого кохання лише передбачалася, а нахабний звір ніч у ніч нападав на отари, що паслися на громадських полонинах, і збитки вже обраховувалися десятками овець та кількома телятами. А що найдивніше – люті величезні вовкодави, які зазвичай надійно охороняли ті отари і стада не лише від вовків, а й шалапутних ведмедів, при появі цього нападника, жалібно скавуліли і збивалися в купи. Повискуючи, наче кількамісячні песята. Бачучи такий ляк своїх вірних охоронців і товаришів, не наважувалися напасти на звіра і пастухи, бо були то зовсім молоді хлопці, які не доросли ще до мисливського віку.
Звір з’явився в їхніх краях одночасно з Тугаром Вовком, і старий Беркут спершу було навіть хотів зголоситися до боярина, аби він зайнявся полюванням. Однаково той не мав нічого пильнішого до роботи. А у віддяку дати йому в поміч кількох майстрів для будови, але згодом передумав. Бо прохати боярина про захист було рівноцінним тому, щоб визнати його опіку над громадою і зверхність... Та й молоді мисливці ніколи не вибачили б йому такої зневаги. І в першу голову – запальний Максим. Хіба зрозуміли б вони мудрість Беркута, який думав зіткнути в двобої обидві біди, і таким чином позбутися бодай одної... А як було добре замислено: вб’є боярин вовка – порятуються, без ризику для громади, отари; станеться навпаки – громада позбудеться прикрого сусіда. У найкращому ж випадку один з них загине одразу, а інший, смертельно уражений – сконає згодом. Та чисті в своїх помислах навіть у ставленні до ворогів молоді душі збридилися б таких хитрощів, і Захар навіть не пробував заговорити про це з іншими. От і блукали цієї ночі парубки-мисливці горами, висліджуючи одразу обох ворогів...
Захар відірвався на мить від своїх думок і здивовано покрутив перед очима голий гачок. Потім вправно населив другу муху.
Те, що знахабнілий ненаситець прийшов у Тухольщину слідом за боярином, могло бути випадковістю, але могло й не бути...
Молодь, яка швидко переймає усе нове і підсміхується над старими звичаями, звісно, підняла б на глум і цю здогадку дев’яностолітнього Беркута. Але він був переконаний, що звіра наслано на громаду тими, хто прихильно поставився до перших тухольців і дозволив їм оселитися тут. Бо поява Тугара Вовка образила Богів, а мовчазна згода громади – розсердила. Тому й волів Захар, щоб з цим вовком зустрівся сам боярин, а не молоді мисливці. Бо відчував, що за повернення спокою в долину кров’ю людською доведеться платити.
Була ще й четверта біда... Монголи!
Ось уже вдруге і який рік поспіль плюндрували вони Червону Русь. І не було досі сили, яка могла б спинити їх. Хрускіт костей над Калкою досягнув і Карпатських гір... Залишалося тільки сподіватися, що ненажерливі степовики не наважаться лізти в чужі їм гори і обминуть Тухольщину так само, як обминали її досі не менш зажерливі бояри і войовничі князі, вдовольняючись помірними податями. Та, як сказала нині Морена, – орда таки прийде. Проллється кров і в Запалій долині. Аби лишень не вся до краплі...