– А Мирослава?! – мимоволі вихопилося в парубка. Бо з усього почутого він збагнув лише одне: – Тугара Вовка буде вбито, а закладений ним острог спалено дотла.
– Про дівчину буде інша розмова, – повагом відказав Захар, пізнаючи по синовому обличчі, що й третя напасть таки не забарилася. Правда, тепер усе складалося одне до одного. Кому буде потрібна боярівна, без посагу, без маєтку, ще й з такою славою про батька. Схоже, що Максимові щастить. Якщо, звісно, щось подібне можна назвати щастям? – Але згодом... Спершу я хочу перемовитися з іншими мисливцями. Може їхні думки будуть відрізнятися від твоїх? І мовлене про Тугара Вовка лиш ваша вигадка?
Якщо Максим і образився на недовіру, яку батько начебто виказав до його слів, то він не подав виду, а навпаки, згідно кивнув головою і додав:
– А як же ж... Шість пар очей завжди підмітять більше ніж одна. Щоправда, тут усі бачили те саме... Але Мирослава про батька нічого не знає. Клянуся!
– Звідки така певнісь?.. Ой, гляди, Максиме, – вдавано розсердився батько, хоча тривога таки забриніла в голосі. – Ходиш до неї? Незважаючи на мою заборону?
– То й що? Адже усі знають, що моєю бути обіцялася...
– Не про те я, синку, – зітхнув Захар.
– А про що?
– Однак не зрозумієш... Молодість сліпа... Що бачить – не розуміє, а до порад – глуха. Тим паче, коли в очах волошки та маки цвітуть. Не хочу й починати.
– То зачекаймо до моєї старості, – всміхнувся Максим
– Зачекаймо, – в тон з ним погодився Захар. – А щодо Мирослави, то муситимеш, сказане зараз мені, довести усій громаді. Інакше їй не дозволять тут залишитися. Чи зможеш?
– Не знаю, – набурмосився парубок. – Я лиш усім серцем відчуваю, що правда повинна бути на моєму боці. Не може така чиста істота бути відьмою чи перекиднем.
Захар лиш усміхнувся, пригадуючи якою вперше постала перед його очима Морена. Йому тоді теж було заледве двадцять, і він легко дав би відрубати собі руку, якби хтось захотів її у нього взяти на доказ, що помисли у Богині лише чисті і добрі.
– І як лишень зможу, так і відстоюватиму дівчину, – завершив стурбовано Максим, хоча в голосі його було більше готовності до боротьби, аніж тривоги.
– Нехай, – погодився батько. – Може, й твоя правда... Серце рідко дурить. Коли настане час, я навчу тебе, що казати і чинити... І сподіваюся, що хоч тоді нарешті повіриш, що батьки вам, молодим, своїм дітям, лиш добра бажають...
Розмовляючи отак, обидва Беркути незчулися, як підійшли до власної оселі.
Пів віку тому хата ставилася з розрахунком на велику родину. Такою вона довгий час і була. Однак, літа йшли, і сини виростали. А виростаючи, перебиралися на власне газдівство. Тож тепер у старому гнізді Беркутів, що складалося з трьох просторих кімнат з вікнами на південь, світлої кухоньки, добрячої комори і широких сіней, мешкало лише двоє чоловіків. Щоправда зі швидкою надією на молоду господиню. І як тепер можна було здогадатися – боярівну...
Захар Беркут піднявся на ганок і відчинив сінешні двері. З кімнати, що була ліворуч і правила тим часом за місце для збирання громадських виборних в холодні зимові вечори, долинали збуджені молоді голоси. Захар на мить затримався, а тоді рішуче натис на клямку і увійшов досередини.
У великій світлиці Беркутів було не продихнути од тютюнового диму. І біс його знає, чого це легше думається з люлькою в роті? Але саме так... Думки хутчіш сновигають од чортового зілля, і то все розумні, порадні... А помислити було над чим...
Перекидень! Вовкулака!!
Казали старі люди, що у ті часи, як ще їхні діди під стіл пішки ходили, такої напасті було, хоч греблю гати. І люди давали собі з тим раду. Знали на те способи... Бо якби не знали, то теперішні не дивувалися б так вельми, зустрівши вовкулаку на своєму шляху.
– А трясця його матері! – хрясьнув по столі кулаком старий Охрім, що народився швидше від Захара на добру дюжину літ, і вважався у селі найстаршим жителем. – Вовкулака!.. Чи ти з глузду з’їхав, Беркуте, що віриш тим шмаркатим мисливцям? Та вони козячого сліду від кабанячого не відрізнять на глиняній стежці після дощу! Вовкулака... Моя мати вже соромилася лякати нас цими байками. Все більше про песиголовців розповідала...
Захар лише гмикнув тихо і суворо, стримуючи парубків, що обурилися такою до них зневагою, аби не сміли втручатися в розмову.
– Не гарячкуй, Охріме... Те, що на твоєму віку вовкулаки не траплялися, ще нічого не значить. Відкіля ж їм було узятися? Людей у наших горах обмаль, усі на виду... І батьки й діди їхні також... З ведмедя – чи що – мав сотворитися? А от у містах великих, де народу кишить, мов у мурашнику, усілякій нечисті саме й плодитися.