– Це вірно, – мусив погодитися з Захаром старий Лис.
– Боярин же звідтіль і прибув. Не кажу, що це саме він перекидень, але хтось з його челяді – чого б і ні? Хіба ми знаємо, що то за люди? Яке їхнє коріння?
– Так, так... Слушно кажеш. Приблуда – він і є приблуда... Всього можна сподіватися.
– І хлопців наших даремно кривдиш. Їм, звісно, далеко до тебе... Ти й на скелі тижневий слід запримітиш... По перу птаха – і вік, і вагу взнаєш...
Спершу Охрім охоче закивав головою, тим більше, що у словах Захара геть усе було чистісінькою правдою, лише десятилітньої давності. Тепер зір старого мисливця надавався лише на те, аби в стіні прочинені двері уздріти. Тож згодом лиш сумно махнув рукою...
– Але навчав їх ти! То невже думаєш, що учні твої геть усі такі незугарні?
Почувши куди завернув Беркут, старий Лис лише крякнув, але не мав чим крити і мусив витиснути з себе неохоче:
– Твоя правда, Захаре. Одноліток твого Максима, Карасів Юрась таки вдатний до мисливства. Ще б трохи досвіду, і мене переплюне. Він був з ними, коли слідити за вовком ходили?
– Був, дідусю, – озвався з гурту парубків худорлявий, темноволосий і кароокий юнак, що аж пашів рум’янцем од несподіваної похвали.
– Га?! – гримнув старий. – Як ти мене обізвав, собаче вухо?
Тепер уже й Захар ледве стримав сміх.
– Перестань, Охріме... Ти, звісно, ще чолов’яга міцний, але ж від онуків своїх відрікатися не будеш?
– Гм... – стурбовано почухав потилицю старий. – Та воно, й звісно. Літа... Ніяк не звикну. Дідусь, а певно, що дідусь... Бабцею, дякувати Богу ніхто не нарече... Коли так, то розповідай, Юрасю, що своїми очима бачив. Лиш не прибріхуй. Бо я хоч і підсліпуватий, а піду перевірю. Носом землю поротиму, а однак усе визнаю.
Парубок кашлянув у кулак, прочищаючи горло. І озирнувся на решту товаришів, що неспокійно товпилася позаду, чекаючи що він скаже. І лише Захар, який вірив синові не менше, ніж старий Лис Юркові, дивився у вікно, заклопотаний іншими думками.
– Бачив сліди боярина Тугар Вовка. Він сам вийшов з двору і подався до Ведмежого яру. Йшов легко вбраний, лише з мечем. Під Грицевим дубом людські сліди уриваються, а починаються вовчі... Дуже великого вовка, пудів на сім...
– Отак відразу?
– Ні. Під дубом шамотанина якась була. Наче борюкався боярин у траві сам з собою.
– А, може, під дубом на нього вовк напав?
– Кров була б, дідусю... Клапті одежі, шерсть... Не так усе було.
– А як?
– Прийшов боярин під дуба сам. Роздягнувся. Покачався у траві... А далі пішов вовк. Згодом, під ранок, прийшов вовк. Ситий, втомлений... Покачався по росі з іншого боку дуба, подрімав трохи. А потім людина, що знову залишала сліди боярина, зодягнулася і пішла назад, до оселі Тугар Вовка. Через кілька кроків згадала, що забула меча, спертого до стовбура. Вернулася. Меч тим часом сповз у траву, може, через те боярин його й забув... Узяв зброю і вже пішов просто додому, ніде більше не спиняючись.
Старий почухав потилицю ще раз і вийняв з рота погаслу люльку.
– Ще питали ми у пастухів... – додав Максим. – На Семеновій полонині знову вівця була роздерта. Сеї ночі...
– Коли б не ти, Юрасю, мені це розказував, я б посміявся з дурня, а Захарові сказав, що під дубом спав ситий вовк, котрий зачувши кроки боярина, сховався у гущавині. А Тугар, побачивши його, схаменувся, бо був легкоозброєний і вирішив, од біди подалі, вернутися додому. На решту слів взагалі не звертав би уваги... Але тобі, Юрасю, я не можу не вірити... Хоча дуже хочу! Твоя правда, Захаре, або боярин, або хтось з його челяді мусить бути перекиднем.
– Сліди боярина були, – не дав себе збити парубок. – Він при ходьбі ліву ступню трішки вбік відводить і через те на кожному п’ятому кроці наче землю пальцями загортає. Ледь-ледь... Ні з його челяді, ні у нашій громаді ніхто більше такого знаку не позоставляє.
– Правда, – визнав Захар. – От що я мислю, Охріме, може, варто нам самим до Грицевого дуба перейтися? Хоч очі вже й не ті, а таки в сонячний полудень побачимо щось? Аби не краяти собі серце потім думами, що затіяли таку веремію, покладаючись лише на слова шмаркачів. Чей, про долю людську йдеться?
– Не треба, Захаре... – несподівано впевнено відказав старий Лис, що досі лиш сопів і недовірливо крутив головою. – Я й Максимові твоєму повірив би... А Юрась сліди читає так, що можеш вважати, наче він сам весь час на тому дубі просидів. Збирай схід!