– А ковалеві що розповісте? – поцікавився старий Лис, який знову клюнув на облесливу приманку.
– А ковалеві скажемо, що ви з батьком хочете таким чином позбутися Тугара Вовка.. Як саме, ми не знаємо, але здогадуємося, що меч зі щирого срібла має допомогти...
– Ач, опудало, – схвально зареготав Охрім. – Ну, геть чисто ти, Захаре, в молоді літа.
– Гм, гм!... – кахикнув Беркут.
– Ага... ну, теє. – спохватився Лис. – До коваля ми з Захаром самі підемо. Ви ж, поки що, збирайте срібло і відсипайтеся. Про решту скажемо вам, як буде меч готовий. А тепер – ворушіться. Сонце вже ген-ген як високо... Вдалося б лиш назбирати стільки...
Парубки, певне, тільки й очікували того наказу, бо одразу ж вихопилися з хати, так що й двері лиш один раз рипнули. А до старійшин уже з надвору долинули Максимові слова, до яких, щоправда, вони, заглиблені у власні думи, не дуже прислухалися
– Юрку, ми з Петром почнемо від нашої оселі і вверх посунемо, а ти з рештою дуй на нижній кінець. Якщо стрінете Гната, то перепросись... Ти ж знаєш його, навіженого. Щоб ще якихось дурниць не накоїв... А коли хтось не повірить в наші побрехеньки, звертайте усе на жарт, на Купалу. Чей не забули за тим усім, яка ніч нині?... – далі голоси віддалилися і знадвору до хати уже долинав лише один нерозбірливий гомін. Тим більше для вух двох дідів.
– Вовкулака, – промовив наче сам до себе Охрім. – Балакаємо, до бою готуємося, а мені однаково не віриться. А тобі, Захаре?
– Наші батьки були певні, що перевертні існують, то чого б я мав сумніватися? Старі Боги ще не залишили наш світ. А з ними й усе інше...
– Кажуть, Захаре, що ти й досі на наше старе капище до Перуна ходиш?
– А тобі, Охріме, не хочеться?
– Не знаю, Захаре... – зітхнув старий. – Охрестився я разом з усіма. А священик каже, що віддавати шану ідолам – гріх смертний... Давніх Богів у проповідях бісами називає. А вони мовчать... Виходить, його сила? Не ті у мене вже літа, щоб грішити... І так життя нас не надто пестило, щоб ще й на тім світі вічно мучитися...
– А як же батьки? Вони ж у тих Богів вірили? А їх, як грішників, віровідступників – усіх у пекло? Справедливо це?
– У батьків своя доля і дорога. У нас – своя. Зустрінемося ще – втіха велика для усіх. А ні – то нехай вибачать... Коби я знав, що вони муки терплять, то нічого б не пошкодував, аби полегшення їм добути, а так – хоч про себе подбаю. Та й то – без певності... – старий ще раз зітхнув. – На вовкулаку вдосвіта треба йти, коли сили ночі вже днем поборені. Тоді він ні людиною, ні звіром в повну силу не зможе бути. А перший блиск роси в сонячному промінні вдвічі дію срібла помножить...
Захар мовчав, лише головою погойдував, і з незворушного обличчя його годі було здогадатися: осуджує чи погоджується з побратимом.
– Меч чиїм рукам мислиш довірити? – запитав по хвилі мовчання Охрім.
– Максимові! – становчо відрубав Беркут. – У мене їх восьмеро. Якщо біди не минути, громаді не доведеться сиріт годувати!
– Теж вірно, – погодився стари Лис. – Якщо біди не минувати – то краще біду з мечем у руках стрічати, ніж з рогатиною залізною...
Правда, ці слова він швидше вишепотів собі у бороду, бо знав, що жарту на таке Захар не подарував би навіть рідному синові. А сварок і образ на сьогодні вже було й так досить. Тому вголос додав зовсім інше:
– Сьогодні Купалова ніч...
Від тих слів Беркут аж скинувся.
– От старий дурень! Геть розум стратив! Як же ж я забув?! То ж нині сили Зла непереможні! І щоб мені з місця не зійти, якщо перекидень цеї ночі не на вівцю полювати вийде! Що робити будемо?
– А що тут зробиш? Святкувати молоді не заборониш... Та й про вовкулаку ми домовилися мовчати, щоб завчасу потвору не сполохати... Про зброю для парубків треба мислити. І попередити, щоб уважніші були. Од вогню далеко не відходили.
– Була б моя воля, я й опудало Морени хоч раз заборонив палити. Вона й так на нас сердита. Незаслужено ми її кривдимо.
– Заборонити, либонь, не вдасться, а вигадати щось можна. Наприклад, украсти його і десь заховати. Нашим же наплести, що од того матимуть запомогу в сутичці з вовкулакою. Нехай на якийсь час про інше мислять...
Парубок вихопився з села наче ошпарений. Образа за кривду, нанесену йому товаришами, вилилася в палку ненависть до заброди-боярина, що, мов сніг на голову, звалився на тухольців і призвів до того, що його, Гната Кравця, обізвали боягузом!