«Боярин! Хе! Потвора у людській подобі але з вовчим нутром! Перекидень проклятий! – метелялися в його голові то розпачливі, то погрозливі думки. – Ну, нічого... Начувайся ж! Спалити усе гніздо! Щоб і духу в наших горах не позосталося... Максим теж добрий!... Разом росли, разом по горах отару випасали... Першого ведмедя разом вбили. Хто зна чи Максим втримав би рогатину, коли б я бурмилові стрілу в око не увігнав? А зараз? За якусь дівку? Що я йому, лихого хочу, чи що? Ну, вихопилося з язика... Хіба можна отак одразу ображатися? Товариство наше забути? Мирослава справді – красуня писана, але ж не гинути нашим парубкам через її карі очі. Тим паче, що її й викликати з хати було б легше легкого. Виманити, зв’язати, щоб не перешкоджала розправу над перекиднем чинити. А коли усе було б позаду, старі допомогли б. Розтлумачили усе... Хоча, не вірю я, що вона ні про що не здогадується. Стільки літ з потворою під одним дахом мешкати і нічого не помітити? То тра’ бути зовсім сліпою... А в таке не повірю, хоч ріжте. У нашій хаті щоб ножа хто з місця на місце переклав, а мати вже знає, що хтось його до рук брав. Та й решта жіночого насіння така ж...»
Засліплений думками, Гнат пер поперед себе, не розбираючи дороги, і коли несподівано побачив крізь віти дерев частокіл боярського двору, то аж остовпів на мить. Бо якщо б і хотів кудись потрапити, то у жодному випадку не до цього осиного гнізда.
– Цур тобі, – перехрестився щиро. – Не інакше, як Лукавий мене сюди приніс. На гріх підбиває...
І, може, й одумався б парубок, може, й повернув би до товаришів, бо уся його злість потроху миналася, а кривда забувалася, як нераз забувається і прощається вчинене зопалу... Але не судилося. Бо, зробивши мимохіть ще кілька кроків у напрямку оселі Тугар Вовка, Гнат побачив Мирославу.
Вона сиділа під розлапистою кривою сосною, що виросла обабіч стежини, і вичесувала косу. Очі у неї були заплющені, на устах блукала тиха усмішка... Дівчина мріяла. Мріяла про щось хороше, заповітне. І з мріями тими, вона хоч сховалася від людських очей, однак прийшла до стежини. Тієї єдиної, що провадила звідси у Забуту долину, і по інший кінець якої стояла хатина Беркутів.
«Мирослава! – подумки зойкнув парубок, і мимоволі замилувався її вродою. – Боже, яка красна!»
У замріяній поставі дівчини було стільки зграбності і звабливої краси, що не захопитися нею міг хіба що струхлявілий, замшілий пень.
«Максимко-то наш не дурного тата син, – несподівано для самого Гната в його голові виникла зла, чужа думка. – Ласий шмат вирішив відбатувати для себе... Ач, що намислив... І сама, мов писанка, і боярського роду... Придане, певно, і в дві хури не спакуєш... А батечка, котрий супроти шлюбу сопе, не сьогодні, так завтра чорти вхоплять з нашою допомогою! Того й виступає супроти вогню, що за добро, яке в його руки потрапити має, піклується. Певно, шкода свого. Хитро усе зметикував... А ти чим же гірший?»
Думки парубка, непомітно скеровані чужою волею, звернули в те небезпечне русло, котре веде людину до прірви. Іншим разом він може й спохопився б, але зараз лють, яка з новою силою закипала в грудях, вкупі з ображеним гонором, уже не залишали йому часу огледітися і спам’ятатися.
«Чим гірший? – продовжував нашіптувати голос. – Та тим, що твого батька вбили прокляті монголи, і він не може правити громадою, як Беркут зі своїми синками. Того ти й став боягузом, а Максимові дістануться вареники зі сметаною... Але не турбуйся, ти ще їм усім покажеш, чого Гнат Кравець вартує! Лиш дрібку одваги – і Мирослава твоєю буде! – голос уже не шепотів, а кричав. Переконливо, незаперечно... – Схочеш, і буде!... І тоді ти, ти!, а не Максим, на боярських перинах качатимешся...»
Гнат провів долонею по обличчі, і відсмикнув руку від холодного, мов лід, геть спітнілого чола.
«О, Господи! Про що це я? Збожеволів, не інакше!.. «
Він зробився настільки осоружний сам собі, що був ладен затопити кулаком у власну пику. Здавалося, що ще мить – і ангел-охоронець, який завше поруч з людиною, зможе перемогти в його душі диявола, але тут втрутилася Доля.
Що ж інше?
Мирослава, яка до того спокійно розчісувала волосся, раптом скрикнула, зірвалася на ноги і схопилася рукою за сорочку на грудях. Тоді, не роззираючись навколо, стала хутко розв’язувати плетену з кольорових ниток шворку, що стягувала комір. Тільки-но сорочка стала вільнішою, як дівчина хутко спустила її з плечей, вмить оголила не по-дівочому пишно налиті, але пружні перса, і – обережно зняла з лівої півкулі якусь мурашку.
Що то було таке, Гнат не розгледів, та й не намагався, бо од ненароком побаченого, йому пересохло в роті, а кров бухнула в голову, туманячи погляд і відбираючи останні крихти розуму.