– Ви не знаєте! Ви не розумієте! Там... – він тицьнув пальцем у напрямку перевалу, що вів до Угорщини. – Там, коли приходить вервольф, зникають цілі села і містечка! Його не можна вбити! Треба тікати!
– Є й на нього спосіб, – спокійно відказав Охрім. – І наші пращурі давали собі з перекиднями раду.
– Срібний меч? – мало не вигукнув циган. – Хто ж насмілиться стати до двобою? Це вірна смерть! Тим більше, що з отого срібла я лише кинджал зроблю, та й то зі сталевою гардою. Зброю ж потрібно таку, щоб на відстані вбивала!
– А якщо стріли поробити? – пожвавішав Захар, що давно вже над тим мислив. – Тут і на дюжину наконечників стане.
– Стріла добре, але вервольф дуже швидкий, може не залишити часу на постріл, а чим тоді воїн боронитиметься?
– Тоді спис?
– Переб’є лапою ратище, – похитав заперечливо головою циган. – То не ведмідь, то пекельна потвора. У неї сила ведмедів, прудкість рисі, а розум людини...
– То що ж робити? – розгубився Охрім. – Мусить же бути якась рада? Ми, звісно, могли б його і спалити, але тоді багато невинних людей загине...
– Топір, – кинув коротко Захар. – В умілих руках бартка кращою за меч буде, а топорище з в’яленої акації і ведмідь не переб’є.
– Вірно, – зрадів Охрім. – Чом ми одразу не подумали? Звісно, що топір! Роби, Михаю, топір! На топір тут стане! Правда, стане?
Коваль зважив ще раз торбинку в руці, зітхнув і згідно кивнув головою.
– Тоді не гай часу. Досвіта аби готовий був!
– Ще до півночі зроблю, – запевнив коваль.
– От і добре... Тоді я опівночі до тебе Максима пришлю, йому й віддаси. І щоб про нашу розмову більше жодна жива душа не знала. З третіми півнями, як усі трохи угомоняться, рушимо на перекидня. Треба, аби він ні про що не довідався...
– А, може, навпаки? – скинувся Михай. – Нехай довідається, що про нього знають, що до двобою готуються? Може, сам втече? Перебереться туди, де спокійніше?
– Ні, Михаю, – твердо відказав Захар. – Попереджений, сильнішим буде, матиме час приготуватися до відсічі. А якщо живим його звідси випустити, то скільки ще шкоди іншим зробить. Ти зможеш спати спокійно, знаючи, що він десь там людську кров п’є?
Циган понуро опустив голову. Потім рвучко підвів і подивився пильно у вічі спершу Захарові, а тоді й Охрімові, а по хвилі роздумів ще раз кивнув головою. Потому, не прощаючись, обернувся до них плечима і зник у кузні. Там присів на ослоні обабіч вистигаючого горнила і надовго замислився. Уже й старійшини давно пішли геть, уже і діти, побачивши, що батькові не до забав, забралися до хати, а він все ще продовжував сидіти, втупившись у затовчену глиняну долівку й не ворушився.
Уже й сонце сховалося за горою. З-над запруди почали долітати голоси молоді, що веселилася, сходячись над водою святкувати Купала. Запалало над берегом перше багаття...
А коваль все ще думав. Нарешті підвівся і взявся обіруч за важку дубову колоду, на якій було прилаштоване ковадло. Покрекуючи і сопучи, зсунув її набік, став навколішки і заходився розгрібати в тому місці землю. Викопавши досить глибоченьку ямку, видобув з неї глиняний горщик зі щільно припасованою накривкою. Здійняв її і обережно висипав усе зсередини на підстелену ряднину. То був скарб їхнього роду. З прадіда збираний, аби в чорну днину мати за що придбати хліба. Чорних днів було досить, але скарбу досі ніхто не рушив, ба навіть навпаки – крихта за крихтою він поволі збільшувався. Був тут і срібний карбованець, захований найпершим, уже аж чорний од часу... Був і кований браслет, який носила ще прабабця Михая, срібний ніж, вкрадений кимось з рідних на багатому дворі. І ще деякий інший мотлох, не придатний ні до чого, тільки й того, що срібний. Михай зважив у руках все те добро, яке вартувало пари скакунів і ще раз зітхнув. Потім рішуче висипав на ряднину до того, що зібрала громада, і заходився розпалювати вогонь.
У житті людини буває така мить, коли після прийняття якогось, украй важливого рішення, весь позосталий світ перестає для неї існувати. Перетворюється в щось, на кшталт театральних декорацій, і та особа починає відчувати себе над людьми, над бутністю, над законами і звичаями. Для неї уже немає нічого неможливого чи забороненого.
Проходячи повз двір Беркутів, Гнат згадав, що так і не поїв. Тож не замислюючись і на мить, він завернув до хати свого колишнього вірного товариша, а тепер – чи не найгіршого ворога. Не питаючи, є хто вдома чи нема нікого. Та й байдуже це було Гнатові. Увійшов до світлиці, він взяв з дерев’яної таці, прикритої чистим полотном, велику паляницю, подумав хвильку, а тоді потягнув ще й другу. З іншого полумиска, також прикритого рушником, вхопив добрячий шмат вудженої ведмежатини.