– А як не вдасться?
Чим ближче було до ночі, тим більше Гнатові ставало якось не по собі. Все ж не серед звірів ріс...
– Ов-в-ва, знайшов чого турбуватится... Таж у ніч на Купала ще й не таке траплялося. Може тобі невідомо, але свято це бере свій початок од кохання брата з рідною сестрою... Тому й прощається сеї ночі, якщо парубок від пахощів папороті та іван-зілля втратить панування над собою і вчинить наругу. Дівчина, коли вирішує залишатися з ним наодинці, сама буде винувата, якщо не зуміла честь зберегти. Того й палять вогні, аби хоч трохи чари ночі розвіяти... А опудало Морени сюди вже священики Єдиного приплели. Бо пали його чи топи, ні смерть, ні кохання від того не зникнуть. Тому, не сумнівайся. В ніч на Івана Купала самотня дівка в лісі – це дичина, на яку може полювати кожен мисливець. І той, хто перший поклав на неї око, не має жодних переваг перед іншими.
Вимовивши те все, лісовик крутнувся навколо себе і зник. А на прощання парубок почув, уже звично, його думки.
«Дякую за частунок. І не сумнівайся, в потрібну мить я буду поруч і підкажу що чинити...»
Ще раз переконавши себе, що він нічого не краде, а лиш користається з нагоди, наче підбирає з дороги загублене, покинене іншим, Гнат рвучко підхопився з землі, оправив одежу і рушив у напрямку боярської оселі.
Йшов так, наче підкрадався до нори чуйного борсука. Щоб ніде й не шелеснуло.
...Мирослава була на місці. Притулившись плечима до шорсткого стовбура сосни, поклавши руку на руків’я меча, дівчина сторожко вдивлялася в темряву й уважно прислухалася, сподіваючись невдовзі почути впевнені кроки коханого. Вона, звісно, не належала до тих розніжених, розпещених боярських доньок, що без допомоги прислужників і в карету не сядуть, але й скрадався до неї не тать з проїжджої дороги, а мисливець. Гірський мисливець.
Коли хтось чи щось сильно шарпнуло Мирославу за косу, дівчина, незважаючи на настороженість і готовність до небезпеки, заціпеніла від несподіванки. А в ту мить, як вона все ж змогла розтулити губи, щоб гукнути на допомогу, щось досить тверде, розриваючи уста, забило їй рота. І дівчина відчула, як її зуби мимоволі вгрузають, і що вона вже не лише крикнути, а й поворухнути щелепами не зможе. Спробувала стиснути зуби міцніше, аби розкусити перешкоду, та вони лише зав’язли в чомусь, що смаком нагадувало грушку.
У відчаї, збагнувши, що допомоги не буде і їй доведеться самій боронитися, Мирослава згадала про меч, але було надто пізно. Міцний стусан під груди примусив її зігнутися, а від нестачі повітря руки і ноги зробилися, наче солом’яні. Дівчина ще намагалася чинити опір, але на кволі її рухи напасник навіть уваги не звертав. Вміло і хутко стягнув за плечима заламані в ліктях руки, зашморгнув щиколотки, а тоді, зігнувши ноги в колінах і підтягнувши п’ятки майже до сідниць, тим же шнуром обернув навколо стану і затягнув вузол. Теля, котре зв’язують перш, ніж зарізати, почувалося б краще, аніж Мирослава. Вільною залишалася лише пишна, довга коса, яку дівчина сьогодні так старанно заплітала, мріючи про зустріч з Максимом...
Уся та шамотанина, яка обом видалася вічністю, не зайняла й кількох хвилин.
Витерши рясний піт з чола, парубок присів поруч полонянки і впевненим рухом переможця провів долонею по її щоці, з задоволенням відчуваючи під зашкарублою рукою оксамитову ніжність шкіри. Дівчина норовливо сіпнула головою вбік, і Гнатова рука ковзнула їй на плече. Тихо розсміявшись, парубок помандрував пушками пальців далі, аж доки не натрапив на твердий горбочок. Одразу ж Мирослава засопіла, заборсалася, але оскільки усі її рухи лише призводили до того, що тугіше затягувалися вузли і спричиняли дедалі нестерпнішу біль, вона невдовзі втихомирилася і лише схлипувала від образи й безсилля. Вона все ще не відала, з ким має справу, і надія на рятунок не полишала дівчину. Адже, врешті-решт її міг викрасти хтось з сусідів-бояр з метою одруження. Тож рано чи пізно, її таки звільнять з пут, а тоді Мирослава усім покаже, чого варта донька Тугара Вовка. Про те, що наругу над нею можуть вчинити одразу, дівчина намагалася не думати... Бо тоді надії на порятунок не залишалося жодної, а так хотілося сподіватися кращого.
«Ну, що? – поцікавився невидимий лісовик. – Зле я порадив? Не вартувало полювання улову?»
«Вартувало,» – так само подумки відказав парубок, задоволено усміхаючись в темряву лісу.
Тепер, коли безборонна дівчина була цілковито у його владі, Гнат не поспішав щось із нею робити. Розумів бо, що згодом, по всьому, однак муситиме звільнити бранку. А тоді його влада скінчиться, і як справа обернеться не хотілося й думати. Тож намагався отримати насолоду від цих хвилин сповна.