...Його руки, здавалося, були скрізь. Мирослава то відчувала, як зашкарублі пальці стискалися на її ніжних персах, наче хотіли розчавити, то впивалися кліщами за бруньки сосків. Ще й так сильно, що сльози мимоволі бризкали з очей дівчини, а стогін зривався з уст... Незважаючи на біль, який завдавали їй тісні пута, вона знову й знову намагалася безсило пручатися. А коли осоружні долоні неквапом, по-господарськи поповзли її тілом нижче, дівчині видалося, що вона задихнеться від огиди. І гіркі сльози від несправедливої, несподіваної і незаслуженої кривди потекли вже нестримним потоком.
Мирославі було і соромно, і боляче... Але кляла вона подумки парубка, який знущався зараз над нею, не за те, що той утратив голову через її красу і вчинив підлість, а що робив це грубо, брутально. Можливо, коли сталося б усе те саме, але незнайомець виявив би до своєї полонянки хоч крихту ніжності, сказав навіть невміло бодай кілька ласкавих слів, усе було б інакше. Дівоче серце завжди схильне до жалю і співчуття... Тож, певно, знайшло б виправдання й цьому наймерзеннішому вчинкові. Легенда про безумство, яке огортає чоловіків на Іванову Ніч, допомогла б йому. Але той, хто зовсім знехтував її почуттями, насмілився наплювати в душу, бо бачив перед собою лише ласий шматок, – заслуговував найжорстокішої помсти. Адже жіночі думки ніколи не пливуть серединою ріки думок і вчинків, а завжди прибиваються до якогось берега. І якщо це не всепрощаюче кохання, то кровожерна ненависть.
Якийсь шурхіт неподалік, у корчах, стривожив парубка, нагадавши йому, що він схопив боярську доньку лише в кількох кроках від оселі. І що Мирославу можуть почати шукати в будь-яку мить. Досить, аби хтось дізнався, що її немає в опочивальні.
Прийшовши до такого висновку, Гнат хутко підхопився з трави, закинув на плече свою здобич і посунув у гущавину, обіруч притримуючи за стегна, аби не сковзнула з рамена. Від цього його одразу ж кинуло в піт, але парубок лиш хитнув головою і надав ходи.
Розгойдані ним гілки не встигли навіть втишитися, як з найближчих кущів на стежину вийшов Тугар Вовк.
Ще вчора увечері боярин помітив, що з його донькою щось коїться. Вона була геть неуважна в розмові, а за трапезою зовсім не звертала уваги на те, скільки келихів вина перехилив батько, хоча раніше завжди хмурила брови і несхвально похитувала головою вже після другого. Зате у вікно поглядала тим частіше, чим більше сутеніло надворі.
Знаючи вдачу Мирослави, Тугар Вовк не став випитувати, але очей вирішив з неї не спускати. Здогадувався-бо, що не обійшлося без ненависного йому Максима. А здогадавшись – зрадів! Адже жертва сама йшла бояринові до рук. Хто насмілиться дорікнути батькові, який скарає зухвальця, що зазіхнув на честь доньки? Навіть Захар відречеться від сина, коли довідається за віщо спіткала того кара. Не допоможе і посилання на свято Купали. До речі, заборонене церквою, як поганське. А відтак – уже всім Беркутам доведеться трохи стишитися, зменшити гонор, бо пляма ганьби в людських очах ляже на весь їхній рід.
Непомітно слідкуючи за донькою, Тугар Вовк вислизнув за ворота одночасно з нею, але так що Мирослава ні про що не здогадалася. Спершу хотів було взяти з собою слуг, але справедливо розсудив, що в іншому випадку слуги можуть і перешкодити. А, окрім того, слова самої Мирослави будуть найкращим доказом. Бо що-що, а брехати його донька не вміла змалку.
Будучи воїном і мисливцем, боярин на відміну від Мирослави, і прихід Гната почув, і помітив його ще задовго до того, як парубок підкрався до сосни. Він навіть встиг здивуватися, чого це Максим так скрадається, і саме тому вирішив зачекати до останку.
Напад якогось чужого парубка на доньку виявився для Тугара Вовка не меншою несподіванкою, ніж для самої Мирослави. Він уже навіть було сіпнувся до напасника і схопився за меч, коли інша думка вчасно зупинила його і дозволила криво посміхнутися. Виходило навіть краще, ніж він хотів, бо вдавалося обійтися без кровопролиття, а клин між закоханими вбивався такий, що ні про яке весілля вже не могло бути й мови. Не те, щоб Тугар Вовк вагався над тим – вбивати чи ні Максима? В жодному випадку! Але йому дуже не хотілося робити це на очах у доньки і таким чином назавше втратити її любов. Тепер усе складалося якнайкраще і майже без його втручання.
Окрім того, вийшовши з батьківської оселі уночі до лісу на зустіч з коханцем, а у цьому сумніву все-таки не було, Мирослава тим самим наче відреклася від батьківської опіки і втрачала на неї усі права. Навіть більше, зустрічаючись потай з тим, кого (і вона добре це знала) батько не може терпіти, вона ганьбила родинну честь і гордість. А отже, повинна бути покарана і то достатньо суворо! Щоб на усе життя запам’ятала! А яку кару можна вигадати для дівчини ще страшнішу за те, що зараз відбувалося? Звісно, він не збирався допустити цілковитої наруги, але ще трохи знущань і страху піде Мирославі лише на користь.