Тугар Вовк, не в силі стриматися, тихо засміявся. Кращого було годі й вигадати. Добре переполохана дівчина назавжди забуде про нічні прогулянки. А вміло пущена чутка відіб’є охоту в Максима до, начебто, знеславленої нареченої... Перепитувати у неї парубок не насмілиться. А якщо й набереться зухвалості, то відповідь Мирослави одразу ж покладе край їхнім стосункам. Що ж до цього, негідника, який вирішив, начебто честь боярської доньки нічого не варта, то він дуже швидко пожалкує, що народився на світ.
Боярин вже вкотре лиховісно осміхнувся і став роздягатися.
«Помста, завжди була справою шляхетною... – подумав ще, акуратно складаючи одежу під деревом. – А окрім того, мені так давно хочеться справжньої крові...»
І це була остання думка, яка прийшла в голову Тугару Вовкові, поки він ще знаходився в людській подобі. Бо через мить під сосною сидів на задніх лапах величезний звір, що одним своїм виглядом перелякав би до смерті і загартованого в боях воїна.
Вовкулака підвів морду до неба і вже хотів було завити на всю міць грудей, але вчасно пригадав, що його здобич неподалік, тож нерозважливо буде попереджати, даючи тим самим час на втечу. А звірячий нюх підказував, де саме шукати втікача. І вже у наступну мить перекидень невагомою тінню прослизнув попід деревами туди, де нещодавно пройшов Гнат зі своєю бранкою.
Срібний топір Михай таки скував на славу. М’який метал, яким не скалічилося б і немовля, виглядав напрочуд грізно і вікликав думку, що на щось придасться. Насаджений ще теплим на міцне топорище з прив’яленої акації, він добре лежав у долоні, був замашним і зручним, хоч до роботи, хоч до бою.
Подивившись, як Максим з ним управляється, циган задоволено клацнув язиком і мовив, плескаючи парубка по плечі:
– Не хотів би я бути тим, з ким ти станеш до двобою навіть з оцією цяцькою. А будь в твоїх руках сталевий топір, я й з дверей кузні не показався б. Доведися тобі розлюченому стояти перед порогом... Присягаюся старою підковою, котру вчора мій Ромул знайшов на дорозі. Ще досить добру, правда.
Зніяковівши од жартівливої похвали, Максим трохи почервонів і перестав вимахувати срібною зброєю. А Михай раптом споважнів і простягнув йому на долоні, зашкарублій і геть чорній од вугляної куряви, малесеньку срібну підківку, таку делікатну, що парубок навіть не одразу розгледів дарунок.
– Зодягни на шию, брате, коли до тої потвори з топірцем приступатимеш...
– Чи ж то я дівка, аби цяцьками обвішуватися? – зневажливо пхикнув Максим.
– То не прикраса, – становчо відказав циган, не виказуючи образи. – Ти ж хрестик носиш?
– Так то хрестик, – непевно мовив парубок. – Його отець Олександер в святій воді купали, в церкві освячували.
– Мій нарід такі підківки не менше цінить... Вони нам щастя приносять... Візьми, від щирого серця дарую! Твій батько мене вдруге на світ народив, то і я своєму братові названому хочу хоч чимось допомогти!.. Візьми, Максиме, – промовив майже благально. – Може й не буде тобі з цього користі, але й у заваді не стане...
З такими словами Максим не міг не погодитися. Та й Михая ображати не хотілося.
– Дякую, брате, – відказав просто і почепив підківку на одну шворку з хрестиком. – Те, що дароване від щирого серця, й справді ніколи пошкодити не може.
– Вервольф дуже швидкий, – мовив тихо циган, наче до самого себе. – Коли буде від тебе за десять кроків, то лаштуйся так, наче він стоїть на віддалі вістря меча. Не дай заскочити себе несподівано, бо й сила в нього така, що для другого удару в тобі вже життя не залишиться... Найкраще, якщо в ту мить, коли хотітимеш на нього напасти, хтось зможе потвору відволікти. Одна мить розгубленості вервольфа подарує тобі життя...
– Звідки ти, Михаю, про перекиднів знаєш? – вигукнув здивовано Максим. – Невже сам бачив?!
– Та доводилося... Нічого приємного в тих спогадах немає. Краще й не ворушити минулого.
Коваль якось непевно пересмикнув плечима і посунув до кузні. При чому йшов так важко і повільно, наче двигав на собі непосильний тягар.
– Михаю! – гукнув йому вслід парубок. – Постривай! Розкажи ще щось! Я ж про перекиднів лише з бабусиних казок відаю, а йди взнай скільки там правди... Батько ж і хотів би мені допомогти, так теж нічого не відає. Каже, що про Богів Давніх, чи там про гномів з лісовиками, повітруль або мавок, то усе що завгодно, а от з перекиднем ще жодного разу не довелося справи мати. Наче, з Богами – доводилося.