Меч?! Мирослави?!
Увесь дурман вивітрився з голови парубка, звільняючи місце жахливій тривозі швидше, ніж різкий подмух вітру відносить легку павутинку.
Максим, обережно ступаючи, аби не затерти сліди, наблизився до меча і уважно огледів землю навколо. Ніч, звісно, вміла приховувати всі відбитки, але й того, що розгледіло вправне око мисливця, було досить, аби тривога лише підсилилася. Бо все тут вказувало на те, що зовсім недавно на Мирославу було вчинено напад!
Забувши про все на світі, Максим було вже шарпнувся до оселі Тугара Вовка, коли погляд його впав на дбайливо складену неподалік, знайому з виду, одежу боярина. Думка про те, що той міг напасти на власну доньку й на мить не прийшла до голови парубкові. Ба, навіть навпаки – побачивши це, він зрадів. Збагнув, що коли слідами нападника йде перекидень, то бідоласі залишалося лише поспівчувати. Виявляється, за певних обставин, не так уже й зле мати батьком вовкулаку...
Повний місяць давав досить світла, аби Максим зміг рушити слідами, що залишив по собі викрадач. Тим більше, що той і не надто затирав їх. Певно, поспішав. Не став квапитится і молодий Беркут, довіривши справу помсти батьківським рукам. Чи то пак, зубам... І лише крик, сповнений невимовного жаху й болю, що урвався майже одразу, примусив його забути про обережність та кинутися стрімголов у хащу. В напрямку, звідки той зойк долинув.
Максим недаремно вважався одним з найкращих мисливців серед тухольської молоді, бо ліс, навіть нічний, знав не гірше за подвр’я перед хатою. Тож і зараз не плутав, уже здогадуючись куди саме приведе його слід. Здогадувався й про те, що муситиме застати на тій галявині. Але коли побачив насправді, то все ж остовпів на мить від жаху і огиди.
Спершу він розгледів просто перед собою темну, масивну постать звіра, що з глухим гарчанням роздирав щось у траві. Розуміючи, що то останки напасника, Максим не відчув до нього співчуття, а натомість став роззиратися за Мирославою. Дівчина лежала дещо осторонь і виглядала якось не так. Ступнувши кілька кроків вперед, проте не спускаючи з ока перекидня, парубок розгледів, що Мирослава жорстко скручена і, схоже, непритомна. Тоді, плюнувши на все, він поспішив до неї. Підбіг, присів поруч, і намацуючи пальцями затягнені намертво вузли, заходився їх один по одному розрізати гострим захалявником, з яким ніколи не розлучався, як, зрештою і всі юнаки тухольців.
– А бодай тебе чорти з вил не знімали, тварюко, песиголовцю, промовив нарешті вголос, коли намацав той вузол, в котрий була вплетена коса дівчини. – Гнида...
І хоч дівчина була все ще непритомна, Максим не забував, хто знаходиться в нього за плечима, тож розрізавши останній зашморг, обернувся до вовкулаки обличчям, проте не піднімаючи зброї.
Той уже якийсь час стояв непорушно у кількох кроках від парубка, облишивши розтерзане тіло, і приглядався, як той хутко, але делікатно звільняє від пут Мирославу.
Тепер, коли Максим мав змогу докладніше роздивитися вовкулаку, то одразу стала зрозуміла вся абсурдність замисленого старійшинами. Не те, щоб перекидня не можна було здолати, ні, але в жодному випадку не самотужки... Потвора за своїми розмірами швидше нагадувала бичка дволітка, ніж звичайного вовка. Відповідною до розмірів була й пащека, повна величезних гострих зубів. А ще у перекидня, гіршим за могутні м’язи, страшнішим за смертоносні ікла були пекельні очі. Один погляд в які забирав хоробрість в супротивника. Відчуваючи, що ще мить і він дремене через кущі, як сполоханий заєць, Максим облизав пересохлі вуста і хрипко витиснув з себе:
– Я сам залюбки вбив би його, коли б знав, хто це...
– Х-хе, – буркнув вовкулака. – Можеш подивитися... Хоча, я вже якось обійшовся і без тебе.
Максим, пам’ятаючи настанову цигана і тримаючись так, щоб не повернутися плечима до потври, зробив велике півколо і наблизився до розтерзаного тіла. Й лише по одежі зумів розпізнати недавнього товариша.
– Гнат! – швидше вишепотів розгублено, ніж вигукнув. – О, Господи! Як же це?
– Знаєш його? – поцікавився вовкулака.
– Так... – не приховав правди парубок, хоча спроба зробити це й так вийшла б на марно, бо запахи уже все розповіли боярину. – Навіть побратимом вважався, – і не стримуючи почуттів, Максим плюнув на останки.
– Х-хе, – прокоментував цей вчинок вовкулака і поцікавився. – Ну, а ти сам звідки узявся? Чи не до тебе Мирослава уночі вийшла? Правду кажи! – прогарчав загрозливо.