Захар не проронив й слова.
– А мені можна спробувати? – поцікавився Найда.
– Я вже казав, – здвигнув плечима Захар. – Спробувати вільно кожному. Хочеш? Йди...
Найда глянув на суворе обличчя гірського ватага і сховав посмішку. Навіщо сердити і ображати господарів непоштивим ставленням до того, у що вони вірують. Сторож, так Сторож...
Легко торкнувши коня острогами, він повільним кроком став наближатися до того місця, де скеля вже починала сердитися на Юхима, і ... нічого не трапилося. Найда зробив ще кілька кроків. Сторож продовжував байдуже бовваніти над проходом, непорушний, як і решта скель навколо. Ще мить, і парубок опинився у долині. Потім розвернувся і спрямував коня назад. Жоден камінчик не зрушився зі свого місця.
Юхим люто скубнув себе за мочку вуха.
– Що ж, – мовив неохоче. – Схоже, й справді нема іншої ради, як обійти боком вашого вартового. Не відаю, що такого могла вчинити йому моя Богиня, але сподіваюся, що ненависть заслужена. Бо інакше, чого я маю мучитися? Згода, провадьте в обхід.
– Не так хутко... – становчим жестом спинив його мову тухольський ватаг. – Оскільки ти немилий Сторожеві, то й нам не надто квапиться приймати тебе як гостя.
Юхим мало повітрям не захлинувся від образи.
– Хіба, що цей парубок й справді потребує тебе...
– Потребую, батьку, – поквапився підтвердити Найда. – Без Юхима я не доберуся до Морени...
– Ну, це ще не аж так напевно... А окрім того?
Найда непевно пересмикнув плечима.
Захар кивнув.
– Добре... Поки що відпочивай, слуга Морени. Мій син Максим скоро приєднається до тебе і покаже іншу стежину. За коней не турбуйся. Коли ти доберешся до нас, вони будуть напоєні, розсідлані і пастимуться на хорошій траві.
З тими словами ватаг повернувся і зник за зрізом скелі. А вовкулака залишився наодинці з непідкупним Сторожем.
Ситна їжа, а найголовніше, гаряча юшка, за якою парубок скучив у дорозі, навівала сон. Все, подане на стіл для почастунку гостя, смакувало Найді, і кожній виставленій страві юнак віддав належну данину, але найсмачнішою господарям вдалася саме юшка. Густа, пахуча. От на неї він і налягав найбільше.
Захар сидів за столом навпроти і не поспішав з бесідою, чекаючи доки ратник насититься. Уклін, переданий йому од воєводи Дмитрія, означав, що розмова буде серйозна, і ватаг не хотів перемежовувати її плямканням та сьорбанням. Захар пам’ятав воєводу. Пам’ятав як чоловіка розумного і доброго воїна. Звісно, як боярин, той не був надто вдоволений їхнім самоврядуванням, волів би мати тухольську громаду в міцнішому кулаці. Для чого Данило Романович і прислав Тугара Вовка. Але збираючи данину, Дмитрій не вимагав зайвого, не користувався силою, аби дістати ще щось понад належне. Тож воїна, який привіз од нього уклін, треба було прийняти належно і уважно вислухати.
Нарешті Найда втомлено відсунувся від стола і обперся плечима об стінку.
– От спасибі, – мовив щиро. – Тепер можна знову днів зо три поститися.
Захар кивнув легко, мовляв, дякую за добрі слова, але ця дрібниця не варта й слів. І поцікавився:
– Що ще, окрім уклону, велів передати мені Галицький воєвода?
– Київський...
– Як?
– Київський. Дмитрій тепер Київський воєвода. Князь Данило Романович доручив йому оборону Києва, – пояснив Найда. – А просив він, аби ви допомогли мені розшукати дорогу в замок Морени.
– Морена... – промовив тихо старець. – Богиня Долі і Часу. Давня Богиня... Навіть у наших горах, де з роками все міняється значно повільніше, ніж у долинах, уже мало хто згадує про Морену, Велеса, Перуна... Чому ж Дмитрій послав тебе до неї?...
– Саме через Перуна.
Захар зачудовано покрутив головою, а тоді підвівся з-за стола.
– Ходімо, юначе. Раз розмова йде про Богів, то й місце для неї повинно бути відповідне.
Найда хоч і здивувався трохи, та виду не подав. Зрештою, він у гостях і повинен шанувати волю господаря. Особливо, якщо тому стільки літ. А Захар тим часом попровадив його геть з села...
Ось по хиткому підвісному мості вони вже перебралися на інший берег стримини. Небавом уже й заглибилися в лісову хащу... А Захар все ще не збавляв кроку. І якось, зненацька, раптово, вони вихопилися на поляну, посеред якої стояв великий, потемнілий од літ ідол. З товстої, в чоловічий обхват, дубової колоди вправною рукою було вирізьблено голову велета. Обличчя в нього було суворе, брови насуплені, вуста стулені, а погляд грізний і водночас насмішкуватий. Хоча, все це могло просто видатися парубкові від несподіванки, або й зробитися само, через тріщинки в деревині, що утворилися од віку.