– Ну, ось і Перун, – урочисто промовив старий Беркут і шанобливо поклонився ідолу. – Це його давнє капище... Хто й зна, скільки поколіннь наших пращурів приходило сюди, аби віддати шану Громовержцеві Карпатських Гір.
Найда мимоволі, відчуваючи якусь внутрішню потребу, шанобливо вклонився й собі.
– Мислю, не пошкодить, якщо Перун сам послухає, що ми про нього говорити будемо?
Парубок ще раз глянув на суворе обличчя Бога і хоч не знайшовся що відповісти, вважав за краще забратися звідси якнайдалі.
– Тим більше, тобі корисно буде, – додав Захар. – Звикай з богами розмовляти. У замку Морени їх буде досить...
Чесно кажучи, парубок був вже не так певен, що йому хочеться туди потрапити.
– Тепер можеш розповідати усе... – промовив ще за мить Захар. – І чому воєвода Дмитро хоче, щоб я вказав тобі дорогу до Богині? І чому ти подорожуєш у супроводі вовкулаки? І до чого тут Перун?
– Вовкулаки? – перепитав Найда. – Але звідки вам відомо, що Юхим перекидень?
– Кого ж іще міг розпізнати в ньому Сторож? – відказав Захар просто. – Ну, починай... Ми слухаємо.
Парубок ще раз зиркнув на похмурого ідола з золотим волоссям та срібними вусами, і сам незчувся як слово по слові переповів ватагові тухольців усе, що пережив за останні дні. І про перекидня, і про коня, і навіть про Руженку...
– Монголи, – мовив замислено Захар, коли юнак нарешті скінчив оповідь. – Отже, Морена таки не відступилася свого... Що ж, її можна зрозуміти. Довге чекання набридає і Богам. Тим більше, коли в твоїй конюшні стоїть отаке.
– Так ви вірите, що він існує, той кінь? – вигукнув Найда.
– Чи вірю? Смішне запитання для того, хто бачив Пегаса на власні очі... Але чому Морена хоче, щоб ти прийшов до неї сам? Адже викрадення Ружі – не що інше, як приманка. Якщо вона боїться, що ти якимось чином зумієш перешкодити її планам, то чому стримує перекидня? Проста цікавість? Бажання подивитися зблизька на того, хто може вчинити наперекір її волі? Що ж... Можливий і такий варіант... Врешті-решт, за сутністю своєю вона лише жінка. Хоч і безсмертна... – Захар надовго замислився.
Так надовго, що Найда вже вирішив, що той забув про нього і по-старечому задрімав. Але Захар не спав...
– Нам обом не минути її люті... Та я все ж допоможу тобі. Кінь Перуна не повинен дістатися монголам. Тут нічого вибирати... Я не вірю, що тобі вдасться привести Пегаса для Данила Галицького, та й, поклавши руку на серце, не бажав би цього. Бо жоден правитель не достоїн такого коня. На мою думку, його міг би осідлати лише воїн з чистим серцем, а серед можновладців таких немає. Але спробувати можна... Яким чином ти цього досягнеш, не відаю, але сподіваюся, що сили, які посилають тебе, зможуть дати пораду. Вертаймося... День поспішає до вечора, а мені треба ще показати тобі вершину, в якій сховано замок і навчити літати...
Захар говорив дедалі тихіше, наче звертався не до парубка, а до власних думок. То ж останні слова Найда ледве розчув і вирішив, що мабуть йому це причулося...
Дорога назад чомусь завше значно коротша. От і тепер, не встиг ще Найда обмислити усього почутого, як вони вже вийшли з лісу. І одразу побачили, що за час їхньої відсутності щось трапилося. Бо люди в селищі метушилися, наче мурахи в потривоженій купі.
– Що діється? – зупинив першого ж підлітка, що пробігав повз них.
Хлоп’я спинилося на мить і, важко сапаючи, витиснуло з себе, з усіх сил вдаючи поважність:
– Монголи! Сторожа донесла: великий загін, в денному переході від села. А монгольський табір уже над Опором!..
Захар провів тильним боком долоні по очах, наче стираючи з них невидиму полуду і обернувся, почувши позаду шурхіт легких кроків. Синову ходу він розпізнав би і крізь сон. І ще він зрозумів, що Максим вкрай схвильований та стривожений.
Забувши одразу про риболовлю, Захар рвучко підвівся. Тінь його впала на воду, й лякливі пструги так і приснули на всі боки, ховаючись хто де.
З квапливих непевних кроків сина, з того гармидеру, який він, звикле легкий на ногу, здіймає при ходьбі, старий Беркут здогадався, що звістку парубок несе неабияку і аж кипить од бажання поділитися нею з батьком.
– Агов, тату, де ви! – гукнув Максим ще здалека.
Захар підняв руку і показався з-за скелі.
Син його виріс у гідного свого роду парубка. Решта семеро теж були чоловіки нівроку, але наймолодший таки вдався найгарнішим. Сильний, мов тур, про що свідчили широкі плечі. Меткий, як пструга, бо був тонкий у стані. А завдяки пильному оку та невтомним ногам, не знав собі рівних серед однолітків на полюванні. І то не лише у їхній громаді.