Судячи з усього — уже всередині!!!
Як же вони сюди потрапили, якщо все було тихо, спокійно, і раптом...
Буквально миттєво!..
Як розбійники примудрилися відкрити ворота?! Може, незбагненним чином встигли за лічені години прорити довжелезний підкоп під фортечну стіну, хоча на таку роботу були потрібні тижні потайливих зусиль?..
А якщо ні — що ж тоді сталося?!
Остаточно доконав кримчаків вибух порохових запасів в арсеналі, тоді охоплений панікою гарнізон фортеці просто кинувся врозтіч. Хто стрибав зі стін (просто на поставлені стійма козацькі списи), хто кидався в розчахнуті навстіж ворота — аби тільки подалі від жахливої пожежі, що перетворила на пекло тиху спокійну ніч. Звідусіль долинали моторошні зойки, лемент, стогони.
Загалом, не минуло й півгодини, як неприступний Іслам–Кермен повністю перейшов у розпорядження козаків під проводом Дмитра Вишневецького. Ранком щасливі шибайголови, що не втратили у нічній сутичці жодної людини, залишили спалену вщент фортецю, із собою ж вивезли всі більш–менш коштовні речі. Але, ясна річ, найпочеснішим трофеєм були півтора десятка відмінних гармат.
Не зважаючи на ту важливу обставину, що після падіння Іслам–Кермена вихід по Дніпру на морські простори був для козаків повністю відкритий...
— Ну що, князю, здаєшся?!
Мурза Менглі дивився на земляний вал Хортицького замку із затаєною надією. Справді, щоб кров’ю кривдників змити ганьбу Іслам–Кермена й приниження фортеці Озю, беззахисне передмістя якої Вишневецький спалив по дорозі додому, татарське військо, за підтримкою турків і молдован, прийшло сюди... але от уже більше трьох тижнів безцільно тупцює під жалюгідними земляними стінами, не в силах анічогісінько зробити із клятими козарлюгами!!!
Для початку виявилося, що переправитися на Малу Хортицю дуже навіть непросто. Одержавши від всюдисущих нишпорок звістку про наближення війська, упертюхи–козаки й не подумали про те, щоб перелякано розбігтися. Очевидно, водою й провіантом вони встигли запастися заздалегідь — тепер їм лишалося тільки знищити поромні переправи з острова на обидва дніпровські береги, щоб поставити перед обложниками першу природну перешкоду.
Місцевість тутешня заселена мало, відшукати хоча б кілька човнів виявилося непросто... Довелося в’язати плоти з підручних засобів. Але скільки з них були розбиті ядрами гармат, захоплених клятими козаками в Іслам–Кермені, скільки славетних воїнів поглинули при цьому буйні хвилі Дніпра!.. Спробували переправлятися ночами, однак, по–перше, погода стояла прекрасна, тому на чорнильному небі ніби на зло кримчакам незмінно сяяв місяць у купі зірок, що поліпшувало видимість (а отже, грало на руку пушкарям Вишневецького), по–друге, уночі було легше наскочити на прибережні камені.
Тому вже під час переправи втрати перевершували всі розумні межі. Однак мурзу підганяв вигляд задушеного начальника гарнізону Іслам–Кермена (особисто хан Девлет–Гірей пообіцяв на прощання: «Буде з тобою те саме, якщо не виб’єш клятих русинів з їхнього острівного гадючника!»). Отже, переправа тривала, незважаючи ні на що.
Втім, захопивши територію навколо замку, зведене татарсько–турецько–молдавське військо виграло небагато. Лобові атаки обложені відбивали раз за разом досить успішно. Застосувати облогові машини не виявлялося можливим: ніде було розвернутися. Підкопатися під стіни не виходило. От хіба що неглибокий фортечний рів місцями завалили хмизом, але користі від цього було мало.
Залишалося сподіватися, що рано чи пізно в козаків закінчаться припаси... та, можливо, покладатися на диво! От саме останнє й не забарилося. Розлючений торішньою ганебною катастрофою Іслам–Кермена, хан Девлет–Гірей звернувся зі скаргою до Сигізмунда ІІ Августа: мовляв, між Кримським ханством і Польським королівством зараз мир — то з чого це піддані Польської корони розоряють татарські фортеці?! Чи не хоче Його королівська величність одержати на свою голову обтяжливу війну з Блискучою Портою?..
Сигізмунд відповів досить витіювато. Зрозуміло, війни він аж ніяк не бажав. Водночас, за традицією польський король — це лише перший шляхтич серед рівних, а тому кожен магнат, у тому числі князь Вишневецький, вільний у своїх діях. Власне, саме тому згаданий князь Вишневецький і не довів свій намір напасти на кримську фортецю до відома свого сюзерена — польського короля... Отже, все, що сталося, — не більш ніж прикре непорозуміння. Тому якщо Девлет–Гірей вирішить помститися Вишневецькому за Іслам–Кермен, король втручатися не стане. Більш того, у разі необхідності спробує приборкати запал невгамовного князя.