— Та ну?! — здивувався козак і додав: — 3 такими підданими справді тримайся обережно.
— 3а що купив, Охріме, за те й продав!.. Але як би там не було, а не полишають мене сумніви, чи вірно я вчинив, погодившись служити отакому володареві?
Нічого не відповів козак. Далі скакали мовчки, навіть не оглядаючи скошені лани, віддалені мальовничі діброви й самотні дерева, листя яких місцями вже побила рання жовтизна.
— Так, от іще що... до тебе тут цей... Дмитрашка проситься. Приймеш його для розмови чи відмовити накажеш?
Адашев ледь помітно поморщився: називати не якогось безвісного холопа, а шляхетного князя «Дмитрашкою» мав право хіба що цар Іван Васильович, але ніяк не царський прихвостень–дячок! Проте, відмінно розуміючи обов’язок цієї служивої людини при власній персоні, воєвода вважав за краще не виражати своє невдоволення словами. Замість цього відвів погляд убік і мовив приречено:
— Чого ж бо не прийняти?.. Нехай заходить, коли прийшов.
Дяк коротко кивнув і вийшов. Замість нього в похідний намет розгонистим кроком увійшов князь Вишневецький. Уже сам його рішучий вигляд демонстрував, що розмова буде непростою... Втім, Адашев прекрасно розумів, чого стане вимагати відвідувач, а тому проговорив швидко, не давши йому як слід зібратися з думками:
— Бачу твоє обурення, Дмитре Івановичу! Бачу й розумію, із чим ти прийшов, але допомогти не в силах, вибач великодушно... або не вибачай. Це вже як хочеш, це на твій розсуд.
— Бачиш і розумієш, он як?..
Тепер Адашев глянув прямо в обличчя гостя, однак не зміг зрозуміти, був Вишневецький абсолютно серйозний чи жартував над показною впевненістю воєводи.
— Так із чим же я прийшов до тебе, дозволь довідатися?
Тепер було зрозуміло, що князь справді відчув розгубленість Адашева й не пропустив нагоди скористатися настільки прикрим його промахом. «От же підбив мене нечистий говорити настільки самовпевнено!» — з досадою подумав воєвода, уголос же мовив те, що збирався говорити спочатку... хоча зараз уже розумів помилковість первісної думки:
— Прийшов ти до мене, Дмитре Івановичу, щоб довідатися, чи стану я використовувати твоїх козаків при штурмі чергової татарської фортеці. Та й взагалі, чому минулого разу я залишив їх тили прикривати, а не...
Сумна усмішка, що з’явилася на губах Вишневецького, змусила Адашева замовкнути. Князь же смикнув звислий кінчик свого правого вуса і мовив повільно й тихо:
— Помиляєшся, Даниле Федоровичу, помиляєшся. З роллю моїх козаків у нинішньому поході усе зрозуміло, і щоб відповісти на це, зовсім ні до чого тебе розпитувати.
— Ти хочеш сказати, що...
— Що вислужуєшся ти перед государем своїм Іваном Васильовичем, тому й не допускаєш людей моїх до справи, — докінчив замість воєводи Вишневецький. — Тобі ж життєво важливо перемогу над кримчаками одержати, а щоб навіть дещицю нинішньої слави не втратити, не ризикнеш ти успіхом поділитися ні з ким — і насамперед зі мною та з козаками моїми. І без того поголос про нашу участь у нинішньому твоєму поході поперед нас біжить, і без того татарські матері своїх діточок козаками моїми лякають — чого ж тобі іще потрібно!..
Адашев спробував вислухати тираду князя з кам’яним обличчям, однак помітив, що права долоня зрадницьки здригається, тож поспішив прибрати обидві руки за спину. Ах, як же шкода, що немає зараз тут його брата Олексія: він і роками старший, і в подібних розмовах досвідченіший — він би вже відповів зверхньому князеві з усім можливим достоїнством!.. Однак брата тут нема, треба викручуватися самому.
Ну що ж...
Цікаво, чи помітив незваний відвідувач настільки явну ознаку роздратування, як тремтіння долоні?! Напевно помітив... Втім, це нічого не змінює. І воєвода мовив повчально:
— Негоже бути надто впевненим у помислах іншої людини, князю. Можна ж зважувати, зважувати, але прорахуватися. Недарма кажуть: чужа душа — темний ліс!
— Я прожив у ваших землях достатньо довго, щоб зрозуміти деякі речі, — обережно мовив Вишневецький.
— Наприклад?..
— А от хоча б те, що вплив на царя брата твого Олексія Федоровича, укупі із протопопом Сильвестром, неухильно падає. Занадто багато прикмет на цей рахунок є...
— Яких іще прикмет?!
— Та от хоча б взяти того дячка, що мене до тебе запрошував! Думаєш, я не розумію, що людисько це приставлене до тебе — царського воєводи за особистим наказом государя, щоб спостерігати за кожним кроком твоїм, а опісля доповісти про все побачене самому Іванові Васильовичу?!