— Ну, Мансуре, що ж ти мовчиш, коли тебе запитує твій володар?.. Відповідай, якщо цього вимагаю я, Сулейман Кануні!
Щоб привести зв’язаного бранця до тями, яничар, який стояв позаду, несильно вдарив його між плечей (вірніше, у те місце на неймовірно роздутому хворобою тілі, що колись було спиною) ратищем списа. Слоноподібний євнух здригнувся й залопотав щось зовсім нерозбірливе.
— Не розумію тебе, говори ясніше, — втомлено мовив султан.
Тепер яничар кольнув Мансура в спину гострим наконечником списа, той слабко вереснув і поніс повну нісенітницю:
— А–а–а, попереджала ж мене мудра Фатіма, попереджала ж: не годиться різати шкіру леопарда дерев’яним ножем!!! Леопард — тварина шляхетна, а дерев’яний ніж нечистий, бо це — зброя нечестивців!.. От якби знадобилося розпустити на довгі стрічки шкіру змії — отоді інша річ! Для цієї справи згодилася б навіть голка кравця, що весь день і всю ніч безперервно знай собі витанцьовує на базарній площі, не звертаючи найменшої уваги на довколишню юрбу. Танцює собі й танцює, і танцює, і ще танцює... До того ж підспівує: «Я–а–а, я–а–а, ай–я–а–а!..»
Чорна гора м’яса спробувала було піднятися з колін, бажаючи, мабуть, зобразити танець кравця на базарній площі. Однак зв’язаному по руках і ногах, до того ж іще снесиленому від невідомої хвороби зробити це непросто, тому все завершилося падінням Мансура долілиць на підлогу дивана. Втім, навіть лежачи чорна гора м’яса продовжувала смикатися і звиватися, а також вигукувати безглузде:
— Я–а–а, я–а–а, ай–я–а–а!..
— Що це з ним? — мовив Сулейман, ні до кого особливо не звертаючись.
Однак яничар, який пильнував євнуха, сприйняв це питання як команду й іще раз кольнув Мансура вістрям списа в спину. Той вереснув і затих. Тоді султан мовив суворо:
— Мене зовсім не цікавить якийсь там кравець. Я тебе ще раз запитую: що ти можеш сказати на своє виправдання у справі, що ми розглядаємо? Відповідай, негідна ти людино!..
— Негідна? — здивувався євнух. Піднявши від підлоги розпухле до неподобства обличчя й вирячившись на Сулеймана викоченими, зовсім божевільними очима, він заговорив замислено: — Так, негідна... негідний... Зовсім не розумію, у чому тут справа: адже шолудивий пес, що випадково забіг на поле вчорашньої битви і вкрав обгризену кістку із крамниці мідника, — він і то більшого вартує для Великого Аллаха, чим ніжна квітка юності...
— Квітка юності, ти сказав?! — стрепенувся султан, якому здалося, що хоч якийсь проблиск розуму вертається до Мансура. Разом з ним насторожилася й Роксолана...
Проте, як негайно з’ясувалося, зовсім дарма. Бранець посміхнувся від вуха до вуха, хоробро трусонув величезною головою й вигукнув весело:
— Так, саме так! Ледь літо увійде у повну силу, і ми замислимося над величчю обгризеного персика, як прилетить чорний птах, і завершиться...
— Як на мене, все зрозуміло, дорога моя Хуррем.
Роксолана, яка уважно спостерігала за кожним жестом євнуха, перевела пильний погляд на Сулеймана й запитально повела лівою бровою.
— Він божевільний, зовсім божевільний, у цьому вся проблема. Не знаю, які нечисті сили викрали його розум, але залишати на плечах нещасного голову після всього, що сталося, було б жорстокістю не тільки стосовно інших, але також і щодо нього.
З таким вироком важко не погодитися, тому Роксолана ледь помітно кивнула, скромно потупившись... і ховаючи за довгими, підведеними сурмою віями не тільки повне задоволення рішенням царственого чоловіка, але і щось більше, чого іншим бачити було ніяк не можна. Султан тим часом обернувся до яничара:
— Стратити! Голову відтяти й виставити на загальний огляд, щоб іншим неповадно було: адже ніхто не сміє кривдити служниць великої пані. Постраждалій служниці виплатити зі скарбниці двадцять динарів. Нехай буде так!
Воїни негайно підійшли до розпластаної на підлозі гори м’яса, підхопили її, струснули й поволокли геть із палацу. Нічого не тямлячи, Мансур продовжував просторікувати. На невеликому майданчику біля других воріт стражники опустили жертву на кам’яну плиту. Міцний широкоплечий воїн витягнув гострий, немов бритва, ятаган, спалахнув на сонці клинок — і наступної миті відсічена чорна голова покотилася по кам’яній плиті, з перерубаної шиї рясно потекла кров, на вигляд якась занадто світла. Яничар спритно піддів голову Мансура на гострий наконечник довгого списа і здійняв високо догори. За цим актом правосуддя спостерігали з вікна дивана Сулейман Кануні і його найдорожча Хуррем.