Дмитро Іванович пригладив довгого чуба на тім’ї, допив надзвичайно ароматне вино й неочікувано для самого себе хвацько викрикнув:
— А мабуть, ти правий, треба б піти в Молдавію! З Ляським або без нього, а треба!..
Близько півночі чотири тисячі воїнів з обозом благополучно переправилися на човнах і плотах через Дністер на молдавські території. Висадилися без жодних перешкод. Ночували біля невеликого струмка, виставивши сторожу. З першими променями сонця військо почало рухатися.
«Так, грандіозний похід вийшов!» — подумав князь Вишневецький.
Армія проходила одне селище за іншим, і чим далі вони просувалися в глиб молдавських територій, тим сильніше дивувалися Вишневецький і Ляський. Вони очікували побачити жахливі сліди громадянської війни, розорені села, витоптані поля. Замість цього тут панували мир і спокій. Усе було тихо в Молдавії, місцеві жителі зустрічали їх незмінно дружньо, терпляче пояснювали:
— У нас мир і лад, а війна там, у Сучаві. Там бояри б’ються з Деспотом, ніяк не здолають його. І Деспот з облоги вирватися не може.
Що б це означало?!
Через три дні завдяки повідомленням розвідників ситуація прояснилася. Виявляється, віроломний супостат Деспот Воде замкнувся в Сучавському замку з особистою охороною й от уже третій місяць поспіль відбиває атаки молдавського гетьмана Стефана Томжі, при цьому військо узурпатора, що суціль складалося з найманців, розбіглося й промишляє дрібним розбоєм у лісах. Чому за три місяці Сучаву так і не скорили, лишалося незрозумілим.
Почувши таке, Вишневецький і Ляський вирішили обговорити подальші дії.
— Нам несказанно пощастило, — радів Альбрехт, — молдавські бояри виконали за нас всю брудну роботу!
— Мабуть, що так, — погодився Вишневецький.
— Деспот Воде приречений, нам залишається підійти до Сучави й переможно в’їхати в замок! — запропонував Альбрехт.
— Можна діяти й таким чином, — кивнув Вишневецький, — але де гарантія того, що до прибуття нашого славетного війська Томжа не захопить замок без нас?! Тоді гетьмана оголосять королем, і нам потрібно буде боротися із законною владою, а це не надто добре, виходячи з дипломатичних міркувань.
— Між іншим, наскільки мені відомо, князь Вишневецький завжди робив усе, як йому заманеться, не зважаючи на інших... Та й переможців не судять! — заперечив Ляський.
— Так, раніше мене не цікавили чужі думки, — підтвердив Дмитро Іванович, — але зараз нам випав шанс стати визволителями й благодійниками Молдавії, а не загарбниками! Ти бачив, як прихильно зустрічають нас тут: це дорогого коштує.
— Що ж ти пропонуєш, князю? — здивувався Альбрехт.
— Пошлемо вперед невеликий загін воїнів, які розкажуть Стефану Томжі про наближення великого війська, що йде до них на підмогу. Заразом посланці викладуть наші умови: у випадку перемоги над узурпатором Воде їм дістанеться мир, нам же — трон молдавського господаря.
— І правда, ми ж визволителі! — зрадів Ляський. — Але якщо Томжа раптом не погодиться?..
— Дуже сподіваюся, що гетьман не втратив розуму: у нашому війську чотири тисячі навчених воїнів, а в нього під рукою не більше тисячі, максимум півтори тисячі чоловік. І ці його вояки вже третій місяць тупцюють під стінами Сучави...
— Блискуче! Негайно ж пошлемо загін, — зрадів Ляський.
Війську наказали відпочивати, оскільки наступ на Сучаву вирішили почати вже на світанку. Пообідавши, пан Альбрехт поринув у спогади. Найнастирливіше в голову лізли подробиці розмови з Миколаєм Радзивіллом Чорним, що відбулася приблизно півроку тому.
— От ти, такий енергійний, розумний, легко управляєшся зі служивими людьми. А цілим народом міг би правити? — запитав тоді Радзивілл.
— З військом я управляюся як воєвода, а от народом правити — це складніше... А про який такий народ йдеться? — поцікавився у відповідь Ляський.
— А от хоч би про молдавський!
— Так у них же є вже правитель, та ще який шахрай!.. Я у 1561 році допоміг йому, то цей грек золоті гори обіцяв! Більше того, Хотин спочатку подарував, а як до влади прийшов — назад повернути змусив... Згубна ця справа — Молдавія!..
— Ну, так це ж коли було! Зараз уже все помінялося, Деспот твій не при справах, одні суцільні бунти по всьому краю, Хотин твій вогнем горить... Та не бійся, Альбрехте, а головне, поміркуй: якщо вже якомусь безрідному грекові вдалося захопити престол молдавський, то як тобі такий шанс упускати?! Зараз холопи бунтують, потім бояри піднімуться, а там і ти на баскому коні на чолі славетного воїнства...