А вона?..
Що ж, вона житиме й надалі у небаченій розкоші й славі. Вірнопіддані ясновельможного султана Сулеймана Пишного відтепер ще більше боятимуться її, рудоволосу чортицю Хуррем. Поза сумнівом, подробиці сьогоднішньої страти стануть передаватися з вуст у вуста, страх іще сильніше сковуватиме волю правовірних (які насправді надзвичайно марновірні, а тому майже поголовно бояться всілякої чортівні чи ледь не до непритомності), а страх змушує коритися набагато краще, ніж любов і повага.
До цього, власне, і зводиться підсумок як усього її великотрудного життя, так і добре продуманої, витонченої помсти, що вона тільки–но здійснила. А щоб не забути ці підсумки до кінця своїх днів, варто прихопити на пам’ять якусь дрібничку. Такий собі амулет, на який у разі чого можна подивитися, щоб негайно ж згадати минуле...
— Агов, ви! — звернулася Роксолана до служників, які боязко тримались якнайдалі від султанші. — У страченого гяура на шиї має бути шнурок із хрестиком: негайно подайте його сюди.
Наказ грізної хасекі кинулися виконувати з усім можливим поспіхом. Поки бігали донизу за віднесеним поривом вітру головним убором, лучники підтягнули до ніг Роксолани утиканий стрілами труп. Помацавши під просоченою кров’ю сорочкою, знайшли натільний хрест і спробували зняти, однак цьому заважали ратища стріл, що намертво пригвоздили до тіла полотно сорочки й долоню лівої руки, якою Вишневецький перед смертю схопився за першу стрілу, що вразила його.
— Чи можна розірвати шнурок від хреста, о хасекі? — поцікавився один з лучників.
— Ні–ні, і хрест, і шнурок потрібні мені неушкодженими, — відрізала султанша.
Довелося розірвати сорочку.
Але тут, переможно стиснувши в кулаці свій трофей, Роксолана випадково ковзнула поглядом по оголеному до пояса тілу страченого, а там!..
А там, на шкірі правого плеча побачила родимку незвичайної форми, у вигляді тонкої вигнутої шаблі!!! Султанша затремтіла як осиковий листочок на вітру.
— Що сталося, о хасекі?!
Однак Хуррем не почула переляканого запитання. Перед очима стояла родимка на крихітному плічку її новонародженого первістка, у вухах гримів веселий голос тіточки Марти: «А родимка наша родова яка, а?! Великий воїн із твого хлопчика виросте! Рідній землі на славу, ворогам лютим на погибель. Пишайся синочком таким! Пишайся, Олександрунько!..»
Немаючи сил винести вигляд родимки (що чомусь устигла збільшитися до неймовірних розмірів), султанша дико скрикнула, схопилася обома руками за потилицю (немовби одна зі стріл із заговореним срібним наконечником простромила не серце бранця, а її багатостраждальну голову) і як підкошена звалилася долілиць на камінь фортечної стіни. Чудове волосся хасекі, яке челядники так і не встигли привести до ладу, розметалося на всі боки, покривши вогненно–рудим плащем тіло її колишнього смертельного ворога...
Втім, якого ще ворога?! Сина!!! То був бездиханний труп її власного первістка Дмитра, народженого в далекому Рогатині й безповоротно загубленого!!! Саме його вона мріяла відшукати всі дні, проведені в Османській імперії! Саме на нього хотіла вилити весь запас нерозтраченої материнської ніжності!!! Саме з ним вела подумки таємні нічні бесіди — але ж подумки, усього лише подумки!..
А коли він з’явився перед її очима вже у плоті... як і пророкувала найдобріша тіточка Марта — з’явився славетним воїном... Що вона зробила тоді?! Спочатку прислухалася до заклику материнського серця, але потім...
Потім!..
Ах, чому, за що їй усе це?! Що означали розповіді молодого князя Вишневецького нібито про свою матір — княгиню Анастасію Олізарівну?! Бозна, що вони означали й чому Дмитро називав рідною матір’ю чужу жінку!!! У цьому їй уже не розібратися ніколи, тому що...
Тому що!..
Так, тому що вона — клята дітовбивця!!!
Своїми руками передати надійному шпигунові флакон із зіллям, що мало звести її бідолашного синочка з розуму!.. Передати йому ж інший флакон, коли синочок якимсь неймовірним чином переборов невиліковну хворобу!.. Потім, коли під дією подвійної дози отрути князь наробив дурниць і потрапив у полон до боярина Томжі, а далі був переданий до рук султанові, — особисто домогтися для нього лютої смерті, найжорстокішої із всіх можливих смертей!.. Знаючи, що просто так із цього світу характернику не піти, — привезти срібні наконечники стріл, щоб лучники вбили її улюблене дитятко, її ненаглядного Дмитрика в неї ж на очах!.. Тріумфувати з приводу найжорстокіших мук і передчасної загибелі обожнюваного синочка!..