О горе, горе!!!
Що ж вона накоїла — і за що їй усе це, за які гріхи?..
Роксолана померла через тиждень після описаних подій — на самому початку листопада 1563 року.
Згасала повільно, поступово, так жодного разу й не опритомнівши, металася немов у лихоманці.
Заспокоювалася, лише коли жалісливі служниці подавали їй натільний хрестик, знятий з нещодавно страченого розбійника Байди: тоді починала ніжно белькотати незрозумілою мовою з якимсь дитинчам, якого іменувала «Дмитриком».
Хоча цілком можливо, що хасекі зверталася не до дитятка, а...
Втім, один Великий Аллах відає, що ввижалося цій жінці, яка так настраждалася за своє великотрудне життя!
Коли затьмарений страшною звісткою Сулейман Пишний примчався до Стамбула з чергового військового походу, про мету якого вмить забув, його улюбленої єдиної султанші вже не було серед живих.
ПІСЛЯМОВА
Жалібний передзвін ланцюгів, що долинав з коридору, ставав дедалі голоснішим.
— О володарю правовірних, невже ти все ще вважаєш за необхідне?..
Одним–єдиним коротким змахом правої долоні Сулейман змусив візира замовкнути. Що ж, зрозуміло: володар правовірних не передумає, і якщо він вирішив особисто розібратися в настільки очевидній справі й особисто винести суворий вирок цим мерзотникам...
Шкода, дуже шкода!
Нарешті стражники ввели десятків чотири галерників, скованих попарно. Нестрункою юрбою ті скупчилися посередині парадної зали й стояли, нишком озираючись на всі боки. В очах напівголих обшарпанців читалася нахабна цікавість, змішана з почуттям власної переваги над усіма мусульманами світу, яку бичі наглядачів так до кінця й не змогли вибити з них.
До речі, шмагали їх регулярно, це сумніву не підлягало: Сулейман не бачив спин розбійників, однак їхні оголені плечі й ключиці були суціль поцятковані глибокими фляками. А в одного було навіть вибите ліве око — по слідах, зовсім нещодавно.
— Отже, це вони і є? — чи то запитав, чи то констатував султан.
— Вони, о великий володарю правовірних, це вони! — підтакнув візир і зробив ледь помітний знак начальникові охорони.
— На коліна, собаки! На коліна перед володарем правовірних, нехай продовжить Великий Аллах його дні!!!
Стражники, що супроводжували галерників, заходилися бити бранців бичами й ратищами копій по ногах, спинах і плечах, змушуючи опускатися. Але незважаючи на жалюгідне становище, розбійники не бажали підкорятися. Під градом ударів стражників бранці втрачали рівновагу, падали ниць, тягнучи на підлогу тих, з ким були сковані... Намагалися піднятися, але знову падали, ричали, лаялися...
— Дайте їм спокій, — Сулейман махнув на стражників рукою. Ті з видимим небажанням підкорилися й відступили на пару кроків.
Бранці звелися на ноги. Всім своїм виглядом демонструючи непокору волі правителя, нахабно розглядали великого султана Сулеймана Кануні.
Овва, що за цікаве видовище являв цей суд!..
Юрба брудних закривавлених обідранців, колись грізних бандитів, які спалили й розграбували не одне прибережне татарське селище... а може, навіть турецьке?!
І — він, справедливий володар Османської імперії, милостивий заступник союзників і гроза ворогів...
— То хто ж із мерзотників склав ці віршики?
Сулейман звертався до візира, при цьому не відриваючи погляду від бранців. Хотів бачити їхню найменшу реакцію, щоб зрозуміти, хто ж знає турецьку. Втім, жоден м’яз на жодному розбійницькому обличчі не сіпнувся, ніхто не посміхнувся в нечисту нечесану бороду. Отже, або бандити по–турецьки не розуміли, або мали надзвичайну витримку. Скоріше, варто було припустити друге...
— Хто?.. — повторив султан.
— Ви чули, про що вас запитує володар правовірних?! — гримнув візир.
Без жодної додаткової команди стражники заходилися колоти бранців списами під ребра. Як раптом одноокий галерник, що стояв у самому центрі юрби, задерикувато викрикнув по–турецьки: