Кинджал проти шаблі

— Я склав!

Стражники миттю опустили списи, а Сулейман поспішив уточнити:

— Отже, ти?..

Зненацька довготелесий обшарпанець, скований разом з однооким, викрикнув не менш задерикувато:

— Я склав це, султане!

— То ти чи ти?.. — Сулейман перевів погляд на довготелесого. Принаймні, поки що зрозуміло одне: турецьку ці бандити не тільки розуміють, але й говорять нею. Однак же тепер то один, то другий галерник заходився викрикувати:

— Я склав! Я!.. Я!.. Ні, я!..

А коли в автори обурливої пісеньки записалися всі бранці, їхня юрба вибухнула дружним голосним реготом. Усе було зрозуміло: обшарпанцям зовсім байдуже! Не боялися вони ні самого володаря правовірних, ні його стражників, ані лютої страти, що, безсумнівно, очікувала незабаром на усіх до останнього — ніщо на цьому світі не могло пом’якшити їхню люту розбійницьку вдачу!!!

Великий візир прекрасно зрозумів це, а тому зібрався вже віддати розпорядження начальникові охорони забрати бранців геть із палацу. Єдине, чого він очікував, — це розпорядження султана щодо конкретного виду страти: чи то на палі їх усіх посадити, чи то на гаки начепити, як героя їхньої огидної пісеньки?!

Однак замість очікуваного розпорядження Сулейман знову звернувся до бранців:

— Я не просто так запитав. Я ж сам поет, тому хотів би вислухати вашу пісню з вуст її автора. Отже?..

Ото вже коли всі присутні здивувалися, то це тепер! Справді, вислуховувати крамольні потішні куплети, народжені в голові якогось обшарпанця, нечестивого християнина?! Куплети, де із глузуванням згадується і сам повелитель правовірних, і його покійна дружина?..

— Ти справді хочеш цього? — розв’язно запитав одноокий. По голосу відчувалося, що прохання султана зацікавило його так само, як і інших.

— Справді хочу.

У залі зависла напружена мовчанка. Схоже, бандит намагався оцінити, чого коштуватиме йому і його товаришам гнів Сулеймана як у випадку виконання прохання, так і відмови від цього. Втім, нахаби в усякому разі приречені на болісну смерть... Це було настільки очевидно, що одноокий галерник зненацька хоробро притупнув на місці й під передзвін своїх кайданів голосно заспівав:

Ой, в Царіграді на риночку
Та й п’є Байда мед–горілочку!
Ой, п’є Байда та не день, не два,
Не одну нічку Та й не годиночку!..
Ой, п’є Байда, все перехиляє
Та й на свого Джуру все поглядає:
«Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Та чи будеш ти мені вірнесенький?..»

Усе було зрозуміло з перших же слів. Груба майданна мова, грубий дикунський мотив, невитриманий розмір строф, часткова відсутність рими — от що це таке! А хто міг бути героєм цих бандитів, як не гордій Байда Вишневецький, що навіть під страхом смерті відмовився прийняти іслам і встати під прапор володаря правовірних?! І все це не враховуючи найдурнішого припущення, що на якомусь із стамбульських базарів (а може й не на стамбульському?!) можна було запросто купити хмільні напої. Більше того — вживати їх привселюдно!!!

О Великий Аллах!..

Втім, як недосконалість самої пісні й вибір її героя, так і ісламська заборона на вживання «меду–горілочки» у межах Османської імперії цікавили одноокого бранця найменше. Як і його довготелесого товариша, котрий тепер підспівував одноокому, при цьому пританцьовуючи на місці, наскільки дозволяли кайдани:

А Джура ж мед–горілочку Байді підливає
Та й господарю своєму на те одповідає:
«Хоч я хлопець молодесенький,
Буду тобі, Байдо, завжди вірнесенький!»
А Байда все п ’є мед–горілочку,
Не одну нічку Та й не годиночку!
Прийшов до нього Цар Турецький:
«Ой, що ж бо ти робиш, Байдо молодецький?»
«Ой, п Ю, Царю, мед–горілочку
Та не день, не нічку, та й не годиночку!»
Тоді Цар Турецький к нему присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький!
Покинь, Байдо, байдувати,
Сватай мою Дочку та йди царювати!
Возьми мою Царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»

Як і слід було очікувати, дикуни продовжували безшабашно нагромаджувати безглуздість на безглуздість. Для чого володареві правовірних відправлятися на базар і затівати будь–які розмови з нетверезим козаком?! І навіщо особисто сватати за невірного бандита своє улюблене дитя — дочку Міхрімах... між іншим, давно вже видану заміж за пашу Рустема?!

І попри все це, Сулейман мимоволі... замилувався галерниками! Чимсь невловимим нагадували вони Роксолану — не грізну султаншу, якою вона стала у літньому віці, а ту безшабашну і водночас дуже кмітливу веселунку, яка колись ризикнула самовільно позмагатися із найкращою гаремною танцівницею Олтун — і несподівано для всіх перемогла в очах султана! Бо хоча її танок був диким (якщо не сказати відвертіше — дикунським), а краса рухів не йшла у жодне порівняння з тим, що демонструвала одаліска, яка тижнями відточувала кожен жест, проте всю її переповнювала настільки іскристо–нестримна енергія, що Сулейман без жодних вагань віддав першість юній русинці...