Але чому ж мовчить грізний правитель?! Здавалося б, усе зрозуміло, саме час рішуче перервати цю комедію, що навіть віддалено не нагадує справжній вищий суд...
Однак Сулейман, схоже, і не збирався бодай якось реагувати на все це неподобство, чим дуже здивував присутніх. А все тому, що перед очима в нього спливла жахаюча картина: його кохана дружина Роксолана, що лежить біля трупа Вишневецького ниць, в останньому своєму судомному жесті схопившись за потилицю...
Ну так, зрозуміло, у грубій дикунській пісні галерників усе було вигадкою від початку й до кінця. Все це вони придумали з однією лише метою: якнайбільше піднести свого загиблого ватажка Байду, водночас принизивши володаря правовірних разом з його родиною і всією Османською імперією.
Та все–таки була, була в їхній мерзенній пісеньці частка якоїсь істини, нехай і недоступної розумінню: хоча неіснуючий джура–зброєносець і не давав висячому на гаку Вишневецькому ніякого лука... більше того — хоча це саме Вишневецький помер від доброї дюжини стріл зі срібними наконечниками!..
Проте справді можна було подумати, що це саме він випустив султанші в потилицю розжарену стрілу з тугого лука, уже будучи абсолютно мертвим!!!
Саме про цю правдиву обставину якимсь незбагненним чином довідалися полонені дикуни, саме цю правду вклали у фінал своїх образливих куплетів.
А якщо так, то...
Якщо так, то рано чи пізно про цю правду стане відомо всій Османській імперії. Сулейман згадав один із жартівливих віршів, давним–давно надісланих йому покійною Роксоланою. На жаль, він уже встиг забути його, запам’ятав лише загальний зміст сказаного: пташку, що вилетіла із клітки, можна підманити жменькою розсипаного сезаму й упіймати знов але слово, що вилетіло з вуст людських, не впіймаєш... а тим паче невловима думка, що витає від душі до душі! Очевидно, саме так буде і з цією крамольною пісенькою...
— О володарю правовірних, чого це?..
Сулейман нетерпляче махнув рукою, і великий візир смиренно замовк.
...Так–так, саме так станеться і з цією пісенькою! Вона вже вилетіла з вуст бандитів, що її склали, — і вже це слово не упіймати! Щоправда, їх можна закатрупити повільно й болісно всіх до єдиного — наприклад, посадивши рядком на палі або, за прикладом цього негідника Байди, підвісивши за ребра на гаках. А щоб сидячи на палях або висячи на гаках, вони не могли наспівувати мерзенне своє вигадництво, вирвати їм попередньо язики...
Але це все про слова людські, а з думками, з думками як бути?!
Джерело думок — голова, якщо відтяти голову, пропадає сенс саджання на палю або підвішування на гак...
А тоді всі крамольники імперії скажуть: он до чого м’яко вчинив султан зі своїми ганьбителями! І з чого б це, цікаво знати?..
— О володарю правовірних, можливо, ти чогось не вловив у проспіваній ними огуді? Можливо, необхідні якісь уточнення?
Сулейман перевів погляд на зігнутого в низькому поклоні великого візира. Зрозуміло, вірний служник Османської імперії безумно ризикував, от уже вдруге виводячи свого султана зі стану глибокої замисленості. Однак він, ясна річ, має рацію: все тут зрозуміло, варто швидше завершувати розгляд справедливим вироком.
Втім, цього разу не настільки справедливим, як раціональним!
Втім, хто ж насмілиться засумніватися?..
І змахнувши шовковою хусткою, Сулейман наказав:
— Усіх цих мерзотників до єдиного зараз же гарненько відшмагати, але не забивати до смерті, і видворити негайно за межі нашої Імперії, щоб духу їхнього тут не залишилося!
— Але як же так, о справедливий?!
На великого візира було неможливо дивитися, настільки несподіваним виявився для нього вирок султанського суду... Втім, як і для всіх присутніх, включаючи самих галерників, що прекрасно розуміли турецьку. Що ж, якщо ніхто не зрозумів, чому з жахливими бандитами наказано вчинити так, немов із недолугими послами шановних іноземних держав, — воно тільки на краще.
— Зробіть, як я повелів, — напустивши на себе кам’яно–непроникний вигляд, якомога спокійніше підтвердив Сулейман і поспішив уточнити: — Однак помилувані будуть лише ці бранці й лише сьогодні, якщо ж надалі хоч хтось насмілиться повторити почуту нами крамольну пісеньку, того слід без усяких затримок і зайвих розглядів, попередньо вирвавши його мерзенного язика, посадити на палю. І нехай кати подбають, щоб негідник якнайдовше мучився.
І обвівши присутніх суворим поглядом, султан мовив наостанок:
— Нехай буде так! А тепер заберіть це нахабне бидло з очей моїх геть, та швидше...