— Ну так, дітей! Ти ж жінка, що в цьому такого?
— Тіточко Емель, але в мене не було дітей! — відповіла Роксолана. Втім, її впевненість розсіювалася в міру того, як тануло моторошне павутиння болю, що розтягнулося від потилиці по всьому тілу. Так, дітей у неї начебто і не було... Але, може, все–таки були?!
Здається, були діти...
Чи хоча б одна дитинка...
Чи все–таки не було?!
І чоловік!..
Примарні тіні минулого, що розтанули колись давним–давно, ще на самому початку полону, тепер оживали й наполегливо стукали у збуджений мозок.
— Наші табіб–ханум не помиляються: діти в тебе були. Принаймні, одну дитину ти точно народила.
— Не може бути! — слабко захищалася Роксолана.
— Красунечко, я розумію, що ти хочеш приховати це... але мені можеш сміливо сказати все, — зашепотіла тіточка Емель.
— Ні. Ні–ні... — вона вперто мотнула головою, хоча цей рух заподіяв їй нестерпного болю.
— Ну добре, облишимо поки цю тему, — зітхнула тіточка Емель і перейшла до іншого: — Я чула, нібито валіде одержала тебе в подарунок від самого Ібрагіма–ефенді. Кажуть, він заплатив за тебе немислиму суму. Це правда, що ти багато чого вмієш?
— Так, тіточко! Я вмію читати й писати, знаю різні мови, вишиваю, співаю, танцюю, можу за хворими доглядати. От вас саму, наприклад, переслідують сильні головні болі, які ви намагаєтеся лікувати маковим відваром, але це мало допомагає. А от я вас вилікую, тіточко Емель! Заварю прості травички, які тут на поличках розкладені, — я ж бачила. І тоді біль мине.
Управителька була вражена: ніхто й уяви не мав про її недугу, а ця рабиня з ходу вгадала те, чого не могли виявити найіменитіші табіб–ханум!
— Як ти здогадалася? — пошепки запитала вона русинку.
— Дуже просто: по різних зіницях.
Оце так!..
Загалом, чим далі, тим більше управительці подобалася русинка. Вона нагадувала тіточці Емель її саму — тільки років десять тому...
— Гаразд, я допоможу тобі, — вирішила нарешті управителька. — Я не завжди була Емель, раніше мене звали Катериною, а батько мій був підданим Польської корони. І чоловік у мене був, і дитинча. Але татари спалили мій будинок і повбивали всіх, хто був мені любий і дорогий, а мене, молоду гарну бранку, продали сюди.
Тепер Роксолана щосили придивлялася до цієї жінки. Здається, це й її власна історія також... якщо тільки натяки на спогади не обманюють!
— Наші долі досить схожі, красунечко, тільки ти не пам’ятаєш нічого. Може, так воно і є: табіб–ханум сказала, що тебе колись сильно вдарили по голові. Напевно, хотіли вбити, а ти всього лише пам’ять втратила... Зате я все пам’ятаю й живу із цим. Кожний день пам’ятаю, — мовила засмучена тіточка Емель. — Що ж, я збережу твою таємницю, тому що сама була у твоїй шкурі... й мені колись теж допомогли, як я тепер допоможу тобі! Будеш прислужувати самій валіде, не підведи ж мене.
— Не підведу, — пообіцяла Роксолана. А сама замислилася: чи не грає пам’ять злий жарт із нею?! Потрібно зібрати в кулак усю волю й спробувати згадати минуле, як би важко це не було!
Отже, удома в неї була дитина? А може, це було в полоні?! Втім, не схоже, полон вона пам’ятала досить добре. Отже, все–таки вдома, у тому самому загадковому Рогатині...
Ні, думати про це зараз небезпечно: біль у потилиці зростав і ширився! Але на дозвіллі все–таки варто згадати.
Неодмінно згадати!..
Тим часом управителька відвела дівчину на кухню й пояснила по тому, як доручила вимити посуд:
— Новачки, що потрапили в гарем, виконують найбруднішу і найважчу роботу, звикай.
— Не дуже–то й брудне це заняття, — бадьоро відповіла Роксолана. І щоб відволіктися від натяків на хворобливі спогади, що роїлися в голові, з ентузіазмом узялася за роботу.
«Сподіваюсь, я не помилилася з новенькою», — подумала тіточка Емель, а вголос мовила:
— Завтра тебе почнуть навчати читання Корану, танців, співу і гри на одному з музичних інструментів. А також шиття й іншого рукоділля. Але поки у твої обов’язки входить допомога на кухні.
— Я впораюся, тіточко Емель, — пообіцяла Роксолана.
Сулейман нудьгував. Учора він відвідав Гюльбехар і малолітнього сина. Маля шах–заде щось белькотав, бігав, стрибав і, нарешті знесилившись, заснув, тим самим викликавши у султана сльози розчулення. Махідевран, хоч і розжиріла, але досі ще жадана й кохана, обдарувала його справжнім морем солодкого задоволення. На знак подяки султан вирішив почитати їй вірші, ікбал зручно вмостилася на подушках і приготувалася уважно слухати.
Однак не минуло й чверті години, як Гюльбехар уже неприховано позіхала. Вона нічогісінько не розуміла, про що хотів повідати їй Сулейман цими захопленими рядками. При чому тут місяць і зірки, якщо йшлося про алмази?! Товстусі було нудно, але зупинити володаря вона не могла, побоюючись образити його.