Втім, султан незабаром припинив читання й простягнув Махідевран сувій, щоб вона сама насолодилася перлами поезії. Однак прекрасна черкеска з роду царевича Бекбулата (чий рід іде від самого Темура!) дотепер не навчилася ні читати, ані писати: замість неї це прекрасно робила уста–ханум. Тому товстуха покрутила сувій так і сяк, посміхнулася дещо висушено й нарешті повернула вірші володареві. Сулейман подивився на ікбал, згадав зустрічі з Ібрагімом і замислився над тим, а чи вірно він вчинив, відмовившись від спілкування з другом дитинства?.. На душі зробилося тужливо, серце защеміло. Султан залишив Гюльбехар, на ходу наказавши слугам, щоб покликали великого сокольника розділити з ним трапезу.
Як же зрадів грек, одержавши запрошення від султана! Він одягнув якнайрозкішніше вбрання, прихопив лютню й радісно пішов до свого володаря. Перед очима султана постав у всій пишноті. Здавалося, усе було, як і колись: вони вечеряли смаженим м’ясом козулі з розмарином і спеціями, потім ласували виноградом, персиками, запивали все це шербетом. Курили кальян, із захватом читали й обговорювали вірші, Ібрагім повільно перебирав струни лютні...
Але щось ненормальне все–таки відчувалося в їхніх відносинах! Ібрагім здавався якимсь неприродним, занадто вже покірним і покладливим. І райдужний настрій Сулеймана зненацька змінився сумною замисленістю. Чорні думки знову здолали повелителя правовірних. Він згадав про необхідність зміни правил і принципів. Про довіру, про владу й самотність, про родину, про спадкоємця й Гюльбехар. Вона така гарна, добра, затишна... але ж зовсім чужа!
Раптом султан відволікся від сумних думок і з незрозумілими веселими нотками в голосі запитав:
— Ібрагіме, а що зараз відбувається в Європі?
Великий сокольник був здивований. Так, він регулярно одержував відомості звідти, але не думав, що це зацікавить Сулеймана.
— Яка саме країна вас цікавить, мій пане? — обережно запитав Ібрагім.
— Ну, приміром, Франція?..
Ібрагім перевів погляд на розкішну кришталеву люстру й, повільно підбираючи слова, почав:
— У Парижі увійшов у моду східний стиль: шаровари, тюрбани, халати. Шляхта при королівському дворі одягнена, немов наша знать. Кальяни, усілякі східні аромати... та інше в тому ж роді. Схід просочив усі сфери життя: театр, живопис, літературу... Принаймні, так говорять... — про всякий випадок уточнив сокольник.
Султан подумав, що грек розумний і голими руками його не візьмеш! Але все–таки... Все–таки тирада була вимовлена якось без душі, занадто бундючно, у нудотному тоні. Загалом, неприродно.
— Ти, Ібрагіме, як завжди добрий товариш, мені було весело з тобою. Теж як завжди... — мовив Сулейман. — Однак притомився я щось! Напевно, останнім часом занадто багато подій відбулося.
Ібрагім із глибоким поклоном вийшов, збентежений раптовою зміною настрою султана, а Сулейман подумав: «Усе помінялося занадто швидко. Я тепер правитель, усі навколо посміхаються, а от що вони думають насправді?! Як довідатися?..»
Невизначеність виводила султана з рівноваги.
Де точка опори, як віднайти сердечний лад?
В обіймах Махідевран?.. Але ж вона зовсім чужа — от хоча б у поезії і то не розуміється анітрохи.
У компанії колишнього друга?.. Ні, у їхніх відносинах щось зруйнувалося.
А може, в обіймах інших мешканок гарему?!
Сулейман відчув, що йому не вистачає свіжих вражень. Чому головний євнух дотепер не представив нових невільниць?! Султанові жахливо закортіло мати жінку — але зараз тільки б не Гюльбехар! Його охопила нестримна тваринна пристрасть, груба хіть, що шукала виходу. І раптом Сулейман зрозумів, що ледь вгамує руйнівну чоловічу спрагу, як розум його очиститься. Все вірно: варто відчути себе володарем у малому, а вже потім думати про велике...
— Ясміне! — крикнув султан і повторив ще голосніше: — Ясміне!!!
Але, всупереч очікуванням, євнух не з’являвся. Султан вийшов на різьблену терасу, нічне повітря було свіжим і чистим. Він вдихнув на повні груди: о–о–о, як добре!..
І раптом почув пісню. Сумну пісню, хоча слів не розібрати... Співала жінка. Співала досить тихо, але голосом надзвичайно високим і якимось незвичайним: він ніби м’якою котячою лапкою торкався тонких струн султанської душі, знівеченої пошуками чогось невловимого, незрозумілого йому самому. Сулейман прислуховувався дуже старанно, однак ніяк не міг визначити місця, звідки долинала пісня.