Втім, не зовсім... Виявилося, що останньою людиною, що бачила Нейше живою, була Лейла — служниця самої Махідевран! Це підтвердили євнухи, які проводжали її від дверей кімнати Нейше до покоїв самої ікбал. Однак далі підозр справа не пішла. У підсумку Лейлу без зайвої жорстокості відбатожили, Нейше без зайвого шуму поховали, після чого про інцидент незабаром забули.
Але не всі...
Роксолана довго й гірко оплакувала смерть подруги. Після всього, що сталося, вона наочно переконалась, які заплутані інтриги плетуться в гаремі, й навіть Хафіза часом не в силах упоратися з ситуацією! Особливо якщо чергову гидоту затіяла Гюльбехар: що вартує їй наступного разу підіслати вбивць до самої матері султана?!
Відтоді Хуррем люто зненавиділа Махідевран... і в глибині душі заприсяглась помститися їй за смерть Марисі! Що ж, одного разу в майбутньому Лейла випадково впаде з мінарета, а євнуха Мансура здолає невиліковне «біле безумство»...
Втім, усе це станеться в майбутньому.
А що ж зараз?..
Глава 9
СУЛТАНША
Коли пристрасті вгамувалися, Олександра витягла із квіткового горщика золоту табакерку і клаптик паперу, підібрані в кімнаті вбитої Марисі. Записка була надряпана нерозбірливим корявим почерком: адже на відміну від неї самої, нещасна подружка навчилася писати лише незадовго до смерті. Окрім того, папір виявився порваним у декількох місцях, тому користі від шматків послання було не надто багато.
«Мені... небезпека. Стережися», — ледь розібрала Олександра закінчення тексту. Початок листа був відсутній взагалі: усе, що залишилося від нього, вкладалося в уривки слів «...аміжнею за княз...» і «...ном Вишневе...». Зате посередині йшло доволі чітко: «...вій синок Дмитро» і «...атари повбивали всіх».
Прочитавши таке, Олександра упустила зім’ятий папірець. Навколишній світ затанцював, закружляв перед очима скаженим хороводом, немовби вгвинчуючи в палаючу пекельним вогнем потилицю нестерпно моторошний біль. І от тепер вона нарешті пригадала все, що випало на її долю!
Досі приховане, попереднє життя пронеслося перед очима: от вони разом з найдобрішою тіточкою Мартою доглядають за пораненим хоробрим воїном... от батько–священик вінчає їх, шалено закоханих одне в одного... от вона народжує руденького хлопчика... от Іванко їде у Вишнівець, щоб незабаром повернутися й назавжди забрати із собою молоду дружину та їхнього ненаглядного синочка... от фатальна ніч уявного татарського набігу, пожежа в садибі... вона намагається врятуватися втечею і будь–що захистити своїх близьких... от уже й тіточка Марта загинула, а татари виявляються не справжніми, а перевдягненими...
Далі світло померкло, зате лишилося безліч питань.
Що сталося з маленьким Дмитриком?! Що з ненаглядним Іванком?! Невже ж усі загинули від рук татар, як написала незадовго до смерті Марися?..
До чого ж доля несправедлива до неї! Олександра ледь–ледь згадала про родину, потім були недовгі дні, сповнені щасливими спогадами, — і тепер усе відразу втрачено!!!
Але ні, не може бути, щоб загинули всі!.. Неправда це: адже вона–то знає, що татари були не справжніми: хтось підіслав у Рогатин найманих убивць, переодягнених татарами — от як було насправді... Та й не бачить вона ні свого синочка Дмитрика, ані коханого чоловіка Іванка серед мертвих. Зрештою, немовля з рудим чубчиком і потомственою родимкою на плічку не могло загинути хоча б тому, що на нього чекали великі справи — адже саме так пророкувала їй всезнаюча тіточка Марта.
Загалом, з якоїсь нез’ясненної причини Олександра не вірила записці, хоча і знала, якою високою ціною заплачено за ці вбогі відомості. Вона змарніла, схудла, стала тихою й замисленою, з кожним днем дедалі більше замикалася в собі. Вже ніхто не чув її заразливого сміху й навряд чи зрозумів би, чому цій молодусі дали настільки невідповідне прізвисько — Хуррем.
Валіде помітила, що з русинкою коїться щось неладне, тоді викликала управительку Емель і наказала перевести свою служницю на найважчі роботи, при цьому встановивши за нею найсуворіше спостереження.
Тепер Олександра знов жила у спільній кімнаті з іншими рабинями, як колись, трудилася від зорі до зорі, хоча при цьому на життя не скаржилася. Час минав, і сердечні рани потихеньку затягувалися... ні–ні, не забуттям, звісно ж! Просто вона вчилася зживатися зі своїм горем, про яке пам’ятала денно й нощно, — як от тіточка Емель.