Тут валіде згадала стару грекиню Айше–Хатум — матір свого покійного чоловіка Селіма: бувало, вона сиділа от на цьому самому дивані, а юна дочка хана Гірея прислужувала їй. Щоб сподобатися тій колишній валіде, доводилося передбачати кожне її бажання...
І от уже тепер вона сама стала господаркою гарему, а біля її ніг сидить молода служниця. І хтозна, можливо, саме для цієї русинки Великий Аллах передбачив величезну милість — колись у майбутньому зробитися великою валіде?!
Краще вже вона, ніж клята товстуха Гюльбехар...
— Роксолано, нумо розкажи, що ти бачила в кімнаті Нейше? — заговорила нарешті Хафіза.
— Не розумію, про що ви, пані...
— Ну–ну, облиш! Я ж пам’ятаю, що ви були близькими подругами. Адже тієї ночі ти збиралася йти до неї...
Олександра промовчала.
— Може, ти знайшла щось у кімнаті Нейше?
Валіде–султан говорила м’яко, проте ледь чутна сталева нотка в її голосі змусила русинку опустити руки й затремтіти.
— Ну от, я так і знала, — констатувала валіде.
Тоді Олександра з несподіваною рішучістю відповіла:
— Пані, тієї вночі я знайшла в кімнаті Нейше уривок листа й табакерку.
— Золоту табакерку?! — здивувалася Хафіза й додала обережно: — А чи немає її на кришці невеликого рубіна?
— О так, пані! Табакерка золота, з невеликим рубіном на кришці, — підтвердила русинка, потім обережно уточнила: — Судячи із запаху, саме в ній убивця зберігав отруту, якою отруїли мою нещасну Марисеньку... тобто, я хотіла сказати, Нейше.
Ці слова змусили господиню гарему здригнутися. Не думала вона, що на місці злочину виявиться дорога її серцю дрібничка!
— Табакерку мені подарував мій син Сулейман, але пару років тому вона безслідно зникла, — ледь приховуючи гнів, мовила Хафіза.
— Пані, я поверну вам табакерку й присягаюся, що на вбивцю Марисі чекає справедлива відплата! — гарячкувато скрикнула русинка. Очі її спалахнули холодним вогнем, забувшись, вона навіть гепнула маленьким кулачком об спинку дивана.
— А що ж було в листі? — поцікавилася валіде.
— О велика пані, прошу вас, не запитуйте про це!
— З чого це ти мені вказуєш?! — миттю розсердилася Хафіза. Однак недобре звузивши зелені очі, русинка мовила тихо:
— Про те, що було в листі, я однаково не відповім. Не тільки вам, але взагалі нікому на світі. Це стосується тільки мене й нікого більше.
Валіде побачила, що у погляді Роксолани більш нема ані краплі переляку або розгубленості. Тоді стало зрозумілим, що вона справді не скаже щодо листа жодного слова. Навіть під катуваннями...
Тут з коридору долинув слабенький передзвін порцеляни. Валіде згадала, що настав час чайної церемонії, тому біля дверей очікують служниці на чолі з наставницею.
— Добре, йди, — наказала вона Роксолані й додала багатообіцяюче: — Я подумаю над твоїми словами.
Служниці пересувалися легко й граціозно. Дві з них опустилися на коліна, простягаючи пані латунний таз і вузькогорлий глечик з рожевою водою для обмивання рук, третя подала невелику серветку для їхнього обтирання. Обмивши руки, Хафіза взяла у наставниці невелику порцелянову чашечку, яку четверта служниця наповнила свіжозавареним чаєм. На витончених тарілочках були щедро розкладені абрикосові, фігові цукати, халва, лукум, а також зацукровані пелюстки троянд.
Тепер Хафіза була задоволена собою: для війни з Гюльбехар у неї припасено надійну зброю! Тому пила ароматний напій повільно, смакуючи кожен ковток.
По закінченні церемонії викликала управительку й наказала повернути русинку в кімнату, розташовану поруч зі своїми покоями.
Знову перейшовши у служіння до валіде, Олександра поспішила знищити передсмертну записку Марисі, немовби спалювала якийсь міст у попереднє життя. Але перш ніж остаточно позбутися дорогого серцю клаптика паперу, ще раз уважно перечитала горбаті карлючки передчасно втраченої подружки, щоб назавжди запам’ятати написане. І заприсяглася обов’язково помститися всім, хто винен у смерті милої Марисеньки, синочка Дмитрика й милого чоловіка Іванка. Але щоб здійснити таку помсту, доведеться багато що здолати, довідатися й вивчити! Заплющити очі на багато речей, прийняти їх як важке, але необхідне випробування долі. І, мабуть, змінитися зовні...