— Як її звуть? — запитав султан.
— Роксоланою, а через веселу вдачу в гаремі її також називають Хуррем, — улесливо промуркотав Ясмін.
— Кажеш, веселої вдачі... Чому ж пісні такі сумні?
— А хто їх розбере, русинок цих! То регоче досхочу, то плаче, то...
Втім, що хотів сказати головний євнух, так і лишилося невідомим, бо в наступної ж миті дзвінким струмочком задзюрчав голос зухвалої рабині:
— Мовчи, нещасна!!! — завив хадім–агасі.
Але поривчастим жестом змусивши його прикусити язика, вражений султан коротко кивнув рабині. Та продовжила декламувати:
Сулейман застиг із широко роззявленим ротом: русинка читала один із безсмертних шедеврів Алішера Навої!!! Що за мара?! Нарешті отямившись від зніяковіння, султан спитав, звертаючись до рабині:
— Звідки тобі відомі ці чарівні рядки?!
— О великий правителю, я дістала можливість насолодитися цими віршами в тутешній бібліотеці з милостивого дозволу валіде–султан. Мене вразила глибина переживань людини, що їх написала: здається, його слова йдуть від самого серця! Тому я запам’ятала цей вірш.
— А що за пісню ти співала?
— Це пісня про кохання і розлуку. У вашого народу, о великий султане, витончені чуттєві вірші, зате в мого народу прекрасні пісні.
— Так, це правда, — погодився повелитель правовірних. Після цих слів йому явно зробилося сумно, тоді він коротко розпорядився, звертаючись до кізляр–аги: — Відвести її назад. І не карати в жодному разі.
Звістка про те, що русинку приводили посеред ночі для короткої бесіди з султаном, шокувала весь гарем. Але час минав, а Сулейман ні хустинки, ані подарунка русинці не надсилав. Здавалося, він забув про нічну співуху...
Насправді ж це було далеко не так! Султан не міг викинути з голови її посмішку, її очі, її дзвінкий голос і манливі вуста, з яких злітали незрівнянні вірші Алішера Навої. При цьому правитель боявся почуття, що настільки раптово підкорило його. В обіймах Сулеймана побувало багато жінок, у тому числі Гюльбехар і Нейше... але жодна не западала в його серце настільки глибоко, ніякої іншої він не бажав настільки жагуче, як цю дивну слов’янку! Він всім своїм єством жадав злитися з Роксоланою — з простою рабинею, яка тим не менш оцінила витончену красу східної поезії, вміла сумувати й веселитися одночасно. Прагнув притиснутися до неї, але боявся, що, пославши русинці хустку, вже не зможе вирватися з її обіймів. А як же гігантська імперія, що перебуває під його рукою?! Тому султан відкладав наступну зустріч із дивною рабинею. Здавалося, Хуррем також зачаїлася: її чудовий спів більше не порушував нічного спокою володаря, сама вона також не потрапляла на очі Сулейманові.
Прогулюючись якось увечері садом, султан увійшов до улюбленої альтанки біля великого фонтана... й раптом помітив куточок паперового аркуша, що стирчав з–під подушки. Вийнявши його, розгорнув: то був вірш про кохання. Короткий, але чуттєвий:
Підпису не було. Втім, султан здогадався, хто автор... Сховавши записку в рукав шовкової сорочки, покликав євнуха, а коли той примчався, наказав коротко:
— Принеси набір для писання.
Євнух здивувався настільки незвичайному проханню, але виконав наказ правителя негайно. Через кілька хвилин під заповітну подушку лягла відповідь. Отак зав’язалося любовне листування Роксолани й Сулеймана.
Не до кінця знайома з палацовими звичаями, Олександра наївно вважала їхні романтичні відносини таємними. Однак непомітні спостерігачі постійно стежили за всіма подіями у гаремі й доповідали про все валіде. Одного разу Хафіза наказала забрати й принести їй послання султана. Не знайшовши на звичному місці відповіді, слов’янка явно розхвилювалася й занервувала. Тоді велична пані наказала привести до себе зухвалу служницю й учинила їй найсуворіший допит за всією формою. Роксолана трималася як кремінь, не проронила ані слова. Після цього листів султанові більше не писала. Незрозуміло, чим би вся ця історія скінчилася, якби не байрам під оглядини...