— Зрозуміло, батьку...
— А якщо зрозуміло, так у чому ж річ?
— Та просто дід Семен стверджує, що я ніколи не стану князем, — знехотя мовив вразливий Дмитрик. По голосу княжича відчувалося, що він готовий негайно розплакатися.
Ах, он у чім річ, виявляється!..
Незважаючи на давню угоду, старий шкарбун Олізар зовсім розперезався й дотепер не упокорився з тим, що князь Іван Михайлович не зрікся свого первістка, прижитого від якоїсь там попівни із глухого Рогатина, убитої під час татарського набігу.
І от чергове свідчення порушення ним угоди, відповідно до якої Олізар під страхом неминучого князівського гніву клявся й божився зберегти таємницю про справжнє походження Дмитрика. Побоюючись крутої вдачі свого зятя, старий не ризикував порушити дане колись слово. Але водночас не пропускав нагоди наговорити Дмитрикові якихось гидот. От як зараз...
«Треба буде поставити Олізара на місце, нехай не патякає зайвого!» — спересердя подумав Іван Михайлович. Але одразу з обожнюванням подивившись на засмученого княжича, поспішив пом’якшити ситуацію й мовив:
— Дідусь Семен старий став, тому може помилятися. Не суди його дуже суворо, Дмитрику, не треба робити цього. Зрозумів?
— Так, батьку.
— Ну, от і добре! А зараз до тебе, здається, вчитель прийде?
— Так.
— От і біжи до нього! Поцілуй мене й будь слухняним.
Княжич рвучко обійняв Івана Михайловича за шию, потім зіскочив з його колін, труснув непокірливими рудими кучерями й побіг до дяка Андрія на урок каліграфії.
Найбільше батько мріяв, щоб його улюблений синок Дмитро став повноправним повелителем усіх володінь славетного князівського роду Вишневецьких і щоб життя його минуло при королівському дворі у Кракові. Тому й вихователів наймав відповідних. Останніх дивувала енергійність Дмитра, його критичний проникливий погляд на людей і події.
Водночас, відносини княжича з усіма членами родини, окрім батька, незмінно залишалися трохи натягнутими, тому хлопчик зростав замкнутим, навчився майстерно приховував свої думки й почуття, поступово зробився недовірливим, похмурим, підозрілим і вкрай обережним. Найбільше полюбляв самоту, наслідком чого стала звичка видиратися на запилюжене горище замку або в якийсь сарай, де можна було спокійно читати (між іншим, так само, як колись у минулому така собі юна попівна з далекого Рогатина), розмірковувати, мріяти про силу і владу. Хоча все це цілком можна було робити й у набагато комфортніших умовах — наприклад у бібліотеці.
Поступово характер Дмитра ставав дедалі більш твердим і суворим. Підліток мріяв вирости таким же видатним воїном, як його батько, щоб згодом самому водити бойову дружину проти кримчаків. Гордість приналежності до славетного князівського роду наклала на Дмитра особливий відбиток моральної сили й переваги над іншими людьми. Хоча не всі походи батька були вдалими, проте якийсь його уявний, доволі ідеалізований образ здійнявся в очах підлітка на недосяжну захмарну височінь. Таке ставлення цілком відповідало вигадливій суміші загального страху й найглибшої пошани, які всі челядники відчували до князя Івана Михайловича.
Ясна річ, княжич неодноразово просив батька взяти його в якийсь похід, але незмінно діставав сувору відмову: «Замалий ти ще, синку. Не поспішай, встигнеш навоюватися». Зрозуміло було також, що винахідливий розум Дмитра не заспокоїться, доки підліток не знайде прийнятного виходу із ситуації...
Вихід дійсно був знайдений, причому цього разу княжич вирішив діяти не самостійно, а вдатися до допомоги приставленого до нього Охріма. Отак і сталося, що в перший же вечір після повернення із чергового походу козак постукався у двері князівської світлиці, одержавши дозвіл увійти разом з незадоволеним питанням, що йому потрібно від господаря в таку пізню годину.
— Справа важлива є, ваша милосте. Про княжича хотів з вами поговорити віч–на–віч, так, щоб ніхто більше нас не чув.
— Про княжича?
Іван Михайлович одразу заходився перебирати подумки найменші подробиці їхньої сьогоднішньої зустрічі. Начебто все сталося як зазвичай: коли дружина під’їжджала до замку, синок за традицією першим зустрічав батька біля воріт. Потім вони разом пройшли у світлицю, присіли поруч на лаві, розмовляли десь близько години... Зовсім незрозуміло, про що хотів говорити зараз Охрім?!
— Про нього, про нього. Вірніше, про дивні здібності вашого старшого сина.