— Про які такі здібності?! — ще більше здивувався Іван Михайлович.
— Та от взяти хоча б...
Козак подумав трішки, немовби намагаючись заздалегідь вгадати, чи сподобаються його слова князеві, потім запитав скоромовкою:
— Що думаєте щодо того, яким чином княжич щоразу точно знає про повернення вашої милості додому на чолі дружини?
Іван Михайлович не знав, що й відповісти. Справді, весь Вишнівець уже давним–давно звик до того, що його Дмитрик щоразу точно вгадує момент повернення батька з походу. Це навіть здавалося всім цілком природним... хоча якщо замислитися, то насправді виглядало ненормально разючим!
Але от іще що незрозуміло, то це...
— А чому, власне, тебе це дивує? І чому саме тебе, а не когось іншого? — замість відповіді задав князь зустрічне запитання.
— Та тому, ваша милосте, що третього дня з нами сталася досить цікава штука, якщо розібратися. Навчав я, отже, княжича розпізнавати залишені на землі сліди. Для цього пішли ми з ним і ще троє козаків до лісу, ми навмисно забарилися, потім я заходився пояснювати й показувати, хто з наших супутників куди ступав, які билинки по дорозі приминав, які гілочки обламував, звідки росу струшував. Навчання йшло як годиться, як раптом княжич витягнув уперед руку й мовив, вказуючи вдалину: «Один з них сховався о–он там, інший там, а третій обійшов нас позаду й зараз сховався он туди».
— Та що ти говориш таке?! — Іван Михайлович не вірив власним вухам.
— Оте й кажу, ваша милосте, що все виявилося точнісінько так, як говорив княжич! Ще не прочитавши як годиться слідів на землі, він уже заздалегідь знав, де засів кожен із трьох козаків... Але далі трапилося ще дещо більш дивне!
— І що ж?..
— Я підкликав козаків до нас, велів кожному сховатися якнайкраще, потім зав’язав княжичеві очі. І от вірте чи не вірте, як хочете, але княжич знову точно вказав, де сховався кожен!
— Та ну?!
— Ото ж то й воно, ваша милосте! Так ми робили ще тричі, і княжич жодного разу не помилився.
— А чи правда це? Чи не брешеш?!
— От вам хрест!
Охрім перехрестився. Князь відвернувся і схопився за голову. Адже почуте означало, що його обожнюваний первісток, його маленький Дмитрик наділений найрідшим даром... а може, краще сказати, прокляттям?! Про таких людей, як він, різне патякають, називають чаклунами, характерниками, жахливо, майже до непритомності побоюються — і водночас несказанно поважають. У всякому разі, з них виростають великі... ні, — навіть найбільш величні воїни!
Одне погано: такі люди не одружуються і взагалі не живуть світським життям. Найбільш підходящим для них способом існування є вічні невпинні блукання. Але хіба ж про таку долю мріяв Іван Михайлович для свого Дмитрика?!
— Окрім того, ризикну нагадати вашій милості, що вищі сили, таким чином, зовсім недарма відзначили княжича своєю печаткою — на плечі.
Почувши таке, Вишневецький затремтів, немов осиковий листок. Це ж уже було сказано зовсім іншою людиною в Рогатині... У пам’яті спливли радісні вигуки, якими його обожнювана Олександрунька зустріла молодого батька в перше ж після пологів побачення: мовляв, у їхнього синочка є на плічку дивної форми родимка, по якій найдобріша тіточка Марта напророчила долю немовляті — вирости найвправнішим воїном! Рідній землі на славу, лютим ворогам на погибель...
То невже все це правда?!
Труснувши головою, Іван Михайлович відігнав геть нав’язливі думки і прислухався до слів Охріма: козак тим часом розмірковував про необхідність віддати княжича на навчання до цих самих чаклунів–характерників... Ач що надумав!
— Ні–ні, Охріме, облиш мене зі своїми порадами, не лізь, куди не треба.
Козак розсудливо замовк, тоді князь підсумував:
— Навчання у характерників — це, сам розумієш, річ не проста. Тут треба добряче подумати, перш ніж...
— Та сам же княжич велів мене про те попросити.
— Сам княжич?! Мій Дмитрик?!
— Ну так...
— А звідки ж він довідався, що до характерників можна на навчання піти?
— Ну, звідки... звідки...
Козак невиразно знизав плечима й мовив:
— Усі про це знають, от і княжич теж знає — от звідти!
Однак по очах Охріма було зрозуміло, що підліткові розповів про все особисто він і ніхто інший. Невдоволено підібгавши губи, Іван Михайлович мовив коротко:
— Ну, йди звідси. Будемо думати, Охріме, отакої.
Не сказавши більше ані слова, козак пішов геть, вийшов із замку, попрямував на задній двір, зупинився й прислухався. Одразу з пітьми долинув заклик:
— Охріме, Охріме, іди сюди хутчіш, не стій немов пень!
Козак пішов на голос і побачив у тіні старої розкидистої груші княжича, що чекав на нього.