— Ну що, поговорив із батьком?
— Поговорив, як і було сказано.
— І що ж він сказав?
— А–а–а!.. — Охрім досадливо махнув рукою.
— Невже не погодився?! — у голосі Дмитра відчувалося явне розчарування.
— Обіцяв подумати... але мені здається чомусь, що Іван Михайлович не погодиться.
— То що ж, надія все ж таки є?!
— Я б на це не надто розраховував.
Під грушею запанувало тяжке мовчання. Порушив його підліток:
— Послухай, Охріме, розкажи–но мені ще раз, як дістатися характерників?
— Навіщо це тобі, княжичу? — запитав козак підозріло. Втім, усе й без того було ясніше ясного.
— Люблю слухати цю твою розповідь... — почав був Дмитро.
Та козак обірвав його суворо:
— Утекти туди хочеш?
— Ну, Охріме, ну прошу тебе!..
— Без батьківського благословення на таку непросту справу зібрався?! — розлютився козак. — Та що ти собі!..
— Ну, Охріме!..
— Та скільки тобі пояснювати можна, що характерники живуть на самотній скелі посеред Дніпра–ріки?! Та ти хоч віддалено уявляєш, скільки часу туди діставатися?!
— Ну, Охріме!..
— І потім, я ж зрозуміло пояснював: у навчання характерники беруть лише тих, хто сам, без допомоги човна або порома перепливе дніпровські пороги!
— А це небезпечно?
— Подейкують, для того, хто вперше намагається зробити це, — смертельно.
— Але я ж добре плаваю...
— Цього замало, княжичу. Тут потрібно щось більше, тут силу свою внутрішню показати потрібно — для того й випробування таке придумане!
— І хто його пройшов...
— У тім–то й річ, що проходить... тобто перепливає далеко не кожен!
— А я от перепливу.
— Княжичу!
— Охріме!..
Довго й завзято сперечалися вони, на чому зійшлися — невідомо.
Втім, усе–таки вони поладили: адже після повернення з наступного походу князь не застав удома ні свого обожнюваного Дмитрика, ані приставленого до нього Охріма! На схвильовані запитання Іван Михайлович дістав коротке роз’яснення дружини, що княжич побажав розважитися невеличкою подорожжю в супроводі одного лише відданого козака. Зрозуміло, князь дуже розлютився: що за подорож така без батьківського дозволу так ще в той час, коли на їхніх землях татарва бешкетує?! На що княгиня Анастасія цілком резонно заперечила: княжич уже вийшов з дитячого віку — тринадцять рочків хлопцеві виповнилося все ж таки, от нехай і вирішує сам за себе! Своя голова на плечах є, йому й відповідати перед батьками на випадок чого. А їй, до речі, за іншими дітьми доглядати потрібно — яких, окрім Дмитрика, ще п’ятеро...
На тім сварка й закінчилася.
Княжич повернувся додому через рік цілим, неушкодженим і явно змужнілим. Юнак помітно роздався у плечах, засмагнув, руде волосся потемнішало до кольору дубової кори. Змінився також і колір очей: колись зелені, вони чомусь зробилися світло–карими. Зате погляд набув такої внутрішньої сили, що дивитися прямо в очі Дмитрикові тепер наважувався далеко не кожен.
Оцінивши зміни, що відбулися із княжичем, якось по–своєму, Іван Михайлович не став сварити ні його, ані навіть Охріма, хоча одразу після їхнього зникнення з будинку заприсягнувся голову відірвати негіднику, що мав усіляко оберігати його обожнюваного синочка, а не втягувати в отакі небезпечні авантюри.
Тим часом, рід Вишневецьких поступово зубожів. Іван Михайлович дедалі частіше вертався з походів з порожніми руками — але ж, окрім Дмитра, у сімействі було три дочки й два сини, яких треба було в люди виводити!.. Князь усе ще сподівався представити свого обожнюваного первістка королеві Сигізмунду у всьому належному блиску, але грошей і часу на візит катастрофічно бракувало.
У 1536 році померла княгиня Анастасія.
Тоді виснажений походами Іван Михайлович одружився з Магдаленою Деспотівною Бранкович... до речі, тим самим розраховуючи поправити своє матеріальне становище й заразом поміняти похідне життя на осідле. Мачуха виявилася сварливою й жадібною, намагалася привернути увагу батька лише до себе. Родину роздирали чвари, які поволі розпалювала нова княгиня.
Не маючи сил терпіти настільки гнітючу атмосферу, прагнучи ратних подвигів, Дмитро сколотив невеликий загін із чотирнадцяти воїнів і покинув рідні місця. Почали лихі дружиннички, щоправда, з набігів на території особливо ненависних сусідів і браконьєрства в королівських лісах...
Жити ж якось треба!
Зате 1538 року княжич приєднався до ротмістра Бернарда Претвича й присвятив себе справі боротьби з татарськими набігами. Так почалася військова кар’єра Дмитра Вишневецького.