Глава 11
ЗИҐЗАҐИ ДОЛІ
Увечері король розбирав пошту в своєму кабінеті. Біля ніг Сигізмунда Старого на вовчій шкурі примостився вірний блазень Станьчик.
У двері тихо постукали.
— Заходь, хто там є! — голосно крикнув блазень, зображуючи господаря. За що, зрозуміло, негайно дістав легкого потиличника.
У кабінет зазирнув дворецький і доповів:
— Ваша королівська величносте, прибув маршал Петро Кмита.
— Так, я чекаю на нього, — підтвердив Сигізмунд.
Маршал стрімко влетів у кабінет, замість належного за етикетом вітання недбало кивнув кучерявою головою й без подальших церемоній заговорив:
— Низесенько кланяюся, Ваша королівська величносте. Я прибув негайно ж, тільки–но ваш посильний передав мені...
Король нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що не має потреби в детальних поясненнях, і заговорив неголосно, дещо ліниво:
— Я хотів би одержати від тебе певну інформацію. Мені тут барський староста Бернард Претвич днями відзвітувався про свої дії щодо оборони довірених його опіці територій. Зокрема, доповів про такого собі Дмитра Вишневецького, якого вихваляє за сміливість і молодецтво. Стверджує, що цей хвацький воїн уже командує невеликим загоном, але під його руку варто віддати цілу армію. Як тобі, а?.. От я й хотів би довідатися, що ти чув про цього самого Дмитра Вишневецького.
Про згаданого воїна Кмита нічого не знав, зате добре пам’ятав слова королеви Бони, котра скаржилася на якогось молодого нахабу з родини Вишневецьких, що разом зі своїми людиськами регулярно полював у її лісах, безпринципно порушуючи межі володінь ясновельможної особи...
— Не пригадую я щось такого полководця. Однак маю зауважити Вашій величності, що останнім часом розвелося вже занадто багато вискочок, які й шаблю–то в руках тримати не навчилися, а вже про староство мріють.
— А я, між іншим, зовсім не про це запитував. І навіть не думав на службу Дмитра Вишневецького наймати.
Кмита зрозумів, що бовкнув зайве. Втім, не дивно: при одній думці про красу королеви Бони його захльостували найполум’яніші емоції.
— Але з твоїх слів випливає, дорогий маршале, що в цієї людини тільки те й на думці, як би староство одержати? — тим часом замислено поцікавився Сигізмунд.
— Так, Ваша королівська величносте. І ще я вважаю, що Дмитро Вишневецький занадто молодий для настільки відповідальної посади, — мовив маршал.
— Стривай–но, стривай! Але ти щойно стверджував, що не знаєш нічого про цю людину, а зараз упевнено розмірковуєш про його вік. Що б це означало? — здивувався король.
— Ваша величносте, я й правда не знайомий із цим... як його?.. Так, із Дмитром Вишневецьким! А щодо посади старости просто зробив припущення, — спробував виправдатися маршал.
— Дивно все це, дуже дивно...
— Ще б пак! Я перший готовий підтвердити, що дуже навіть дивно, — відгукнувся з вовчої шкури Станьчик.
Сигізмунд знову стукнув блазня по сивій потилиці, потім пройшовся по кабінету туди–сюди й мовив, розглядаючи гострі носи своїх скромних домашніх черевиків:
— Я тут уже цікавився Вишневецьким, і мені відповіли те ж саме, слово в слово. Начебто вам обом відповідь надиктували... Я знаю тебе, маршале, як людину чесну й відкриту, тому очікував одержати інші відомості, а не вже відомі.
Було помітно, що король розчарований.
— Ваша величносте, але якщо ви одержали однакову відповідь від двох різних людей, то на цього молодика навряд чи варто звертати вашу дорогоцінну увагу, — чемно зауважив Кмита й ризикнув уточнити: — А хто був той, інший, від якого?..
— Ви слово в слово повторили все, що я чув від примаса Ляського, який нещодавно відвідав мене.
— Ляський?! Але це неможливо!
— От і я так кажу, — підтвердив король.
— І я, і я! — задерикувато підтакнув блазень, гримасуючи й дзенькаючи бубонцями, нашитими на комір блазеньського вбрання.
— Він же... Та він же не міг!.. І він говорив те ж саме?! — Кмита не приховував подиву й розгубленості.
— Так.
— І Ваша величність слухали його?
— А чому б ні! Адже він не заради себе це говорив.
— Не заради себе це говорив... — пробурмотів Кмита.
— Не заради себе, не заради себе! — передражнив блазень.