— Де мій батько? — насамперед спитав княжич після того, як пораненого привели до тями.
— Князь у саму гущавину бою ринувся, ми за ним ледве встигали, — відповів той. — Потім мене підстрелили, я з коня впав. Тільки й бачив, що Івана Михайловича теж стрілою зачепило... А що там далі сталося, мені невідомо.
— Подбайте про нього, — наказав Дмитро й разом з Охрімом заходився уважно обстежувати околицю, щоб зрозуміти, куди ж тягнуться сліди.
Зниклого шукали ще тиждень, але так і не знайшли. Довелося вертатися в розграбований Вишнівець. На щастя, пізніше старші діти дійсно знайшлися в родичів батька, натомість доля Магдалени Деспотівни й її дітей, а також самого Івана Михайловича залишалася невідомою.
Втративши всіляку надію на самостійне повернення батька в розграбоване бусурманами родове гніздо, Дмитро повідомив короля Сигізмунда про те, що його вірнопідданий васал князь Вишневецький з більшістю домочадців, мабуть, потрапив у татарський полон. Низенько просив государя посприяти в його пошуку і звільненні. Але король нічого не відповів, домогтися ж особистої аудієнції у Сигізмунда не вдалося.
Тоді княжич відправив запит про батька кримському ханові Девлет–Гірею, а після деяких коливань — навіть володарю Османської імперії Сулейману Пишному! Благав повідомити хоча б, де перебувають його рідні. Як не дивно, на початку 1544 року надійшла відповідь від володаря правовірних: «Доля князя Вишневецького і його родини нам невідома». Ясно й коротко, однак було видно, що османський владика виявив повагу, що личить ситуації, до долі заморського князя. А от татарський хан промовчав...
Поки тривали пошуки й розсилалися запити, Дмитро вирішив відновити спалену садибу, але для цього були потрібні гроші. Отут княжич і згадав про будинок у Вільно, що колись належав покійному князеві Сангушку — першому чоловікові його матері Анастасії — й який вона успадкувала після раптової смерті чоловіка. Дмитро поспішив заявити права на цю власність для того, щоб вигідно продати її, але у нерухомості раптово з’явився новий господар — князь Чарторийський. Почалася нудотна судова тяганина... Після тривалих митарств Дмитро одержав привілей на маєток Вонячин на Поділлі.
При цьому княжич не забував відправляти все нові звернення до хана Девлет–Гірея з приводу батька. Зрештою, кримському владиці це, мабуть, набридло, і він поскаржився на надокучливого прохача своєму сюзеренові. Розчулений наполегливістю молодого княжича, Сулейман не осадив його запалу, а навпаки, посприяв у пошуку зниклого князя Вишневецького і його сімейства. І от Дмитро нарешті одержав довгоочікувану звістку про те, що батько його перебуває у полоні у фортеці Перекоп.
Княжич негайно попросив дозволити їм побачення. Тепер відповідь від хана Девлет–Гірея надійшла без затримок, послання правителя закінчувалося наступним чином: «Підстави для вашого прохання, священні й шановані усіма людьми у всіх країнах, без сумніву, будуть прийняті нами до уваги».
Озброївшись листами султана Сулеймана й хана Девлет–Гірея, Дмитро прибув до Перекопу саме в той день, коли у фортеці збиралися позбавити життя небезпечних злочинців, серед яких був і князь Вишневецький. Зрозуміло, страту Івана Михайловича відклали, побачення із сином дозволили. А через кілька днів знатного бранця й зовсім звільнили, оскільки із самого Стамбула щодо нього надійшло якесь таємне послання. Увечері того достопам’ятного дня княжичеві Дмитрові було велено відправлятися у Вишнівець і там чекати на повернення батька.
І ще про одну вражаючу, навіть більше того — неймовірну річ довідався при цьому княжич: виявляється, на рішення володаря правовірних — султана Сулеймана Кануні щодо долі князя Івана Вишневецького, який перебуває в татарському полоні, значно вплинула його дружина, названа Роксоланою. І це ім’я вимовлялося з незмінним трепетом.
Незавидне становище хворого старого воїна в татарському полоні й пряма загроза страти нажахали княжича. Він уявляв батька пораненим, хворим, згасаючим у муках тілесних і сердечних. Дорікав собі за злочинне нехтування обов’язками сина.
Літо добігло кінця, дерева пожовкли, птахи зібралися у вирій. Отоді лише князь Іван Михайлович повернувся з полону. Прибув похмурої осінньої днини ближче до вечора в супроводі тихого дощику. Прийшов пішки, без коня.
Двірня злякалася, побачивши його, хоча й упізнала з першого погляду. Здавалося, додому повернулася зовсім інша людина: не могутній, сповнений сил і енергії воїн, а глибокий старець зі згаслим поглядом, вкритим сірою курявою обличчям, впалими щоками, збудженими страждаючими очима, у яких, однак, не було скорботи, а лише сама тиха радість — добродушна, стареча, терпляча, всевідаюча і всепрощаюча. Князь насилу пересував ноги, виглядав хворим і дуже втомленим. І надзвичайно тихим: він немовби прийшов із сусідньої кімнати — ніякого вітання, ніяких запитань, ніяких розповідей. Вимовив лише: «Як я втомився... Хочеться відпочити».