Від запропонованої челядниками допомоги відмовився. Сам пройшов у відбудований наполовину будинок (назвати який замком або палацом язик не повертався), сам відшукав одну зі спалень, скинув шапку й чоботи, попрямував до ліжка. Тільки тут, немовби спохопившись, підійшов до віконця, неголосно сказав збентеженому слузі, що тупцював надворі:
— Дивись мені, Прохоре, нікому не кажи, що я повернувся.
Потім упав на ліжко не роздягаючись. Попри смертельну втому, сон не приходив. Через якийсь час князь сів і повільно обмацав своє обличчя. Подумки уявив самого себе збоку: побитий життям сивобородий старець... Яке відношення має він, могутній князь Вишневецький, до цієї чужої здичавілої людини?!
І все–таки це він і є... Дуже втомлений, дещо байдужний до всього, непоказний чоловік, що тільки–но повернувся з полону. За великим рахунком, він не має нічого проти себе отакого — нового, досі невідомого. Навіть більше того, він собі чимсь подобається! Щось таке з’явилося в його вигляді, чого не було в колишнього Івана Михайловича: задоволеність?.. урівноваженість?..
А може статися, мудрість?!
У всякому разі, від колишньої його самовпевненості не залишилося й сліду. Тому хоча в нинішньому своєму вигляді князь Вишневецький був набагато жалюгіднішим і слабшим, ніж колись (і до того ж явно хворим), з ним тепер, звісно, легше було порозумітися. І це, мабуть, навіть добре!
Закінчивши досліджувати себе, Іван Михайлович сухо розсміявся, трусонув головою, потім знову ліг на ліжко і тепер уже міцно заснув.
Наступного ранку у Вишнівець примчав схвильований Дмитро:
— Батьку, мені передали, що ви повернулися, і я одразу ж...
— От же Прохор, от же базіка! Я ж сказав, щоб нікому... — незлобливо промурмотав князь, але син перервав його:
— Хвала Богові, батьку, я дочекався вашого повернення! Я такий щасливий...
— І я теж щасливий, синку.
Іван Михайлович розкрив обійми, Дмитро пригорнувся до нього, як у дитинстві. Хоча він уже бачив батька в татарському полоні в день відстрочки страти й хоча Прохор як міг підготував його до нинішньої зустрічі, але все–таки після побачених змін серце княжича защеміло.
Дмитро подивився батькові в очі. Він теж побачив не тільки жалюгідне зів’янення рідної людини, але й цю зненацька приємну врівноваженість, нескінченну смиренність і доброту. У зовнішності людини, що дуже змінилася, трохи навіть чужої, з’явилося щось відсторонене. Дмитрові здавалося, ніби перед ним було лише немічне тіло, душа ж пішла геть від дійсності й тепер подорожує заплутаними тропами мрій. А може, вона вже на порозі дверей, що ведуть в інший світ?!
— Ви хворі? — запитав княжич дбайливо.
— Так, хворий. Я був поранений, синку, і я...
— Що?
— Я переоцінив себе, не розрахував сили. Тому мені було соромно, неймовірно соромно увесь той час, доки... Ну, ти ж розумієш, ти розумна людина, синку! Я так пишаюся, що в мене такий син...
— А я пишаюся вами, батьку.
— Ні–ні, облиш, облиш... Ти про щось запитав?
— Та начебто ні... — Дмитро наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, що батько має на увазі.
— Ну добре, синку, не звертай уваги. Я тепер увесь час забуваю, про що мова. Забуваю й заговорююся, просто чортівня якась. Але от із твоєю матір’ю погано вийшло, дуже погано. Було дуже боляче, але...
Невиразне бурмотіння князя згасло в посмішці, потім Іван Михайлович зненацька дико розреготався й з хитрим виглядом повідомив:
— Так–так, тепер я знаю, знаю! І мені знов добре.
— Ви багато страждали? — запитав княжич про очевидне, аби тільки щось запитати. За великим рахунком, він просто злякався, що в полоні батько схибив розумом. Тільки б не це, Господи, тільки б не божевілля!..
— Страждав?..
Князь вирячився на сина потьмянілими вицвілими очима, потім мовив:
— Так, мабуть, страждань було досхочу. Але бачиш, синку, страждання — це добре! Вони мене напоумили. Коли ти з’явився, щоб урятувати моє нікчемне життя, мені довелося зціпити зуби, настільки було соромно перед тобою. Однак тепер це зовсім минуло.
Дмитро поклав руку батькові на плече, той одразу замовк і, посміхнувшись, заплющив очі. Тоді княжич вийшов на двір і, покликавши Прохора, наказав коротко: