— Лікаря сюди, швидко.
Коли ж повернувся в будинок, Іван Михайлович мирно спав, сидячи на лаві й притулившись спиною до стіни. Дмитро гукнув челядників, вони перенесли князя на ліжко. Тут прибув лікар, але будити старого не наважився. Разом з ним Дмитро дочекався, доки князь відіспиться, тільки тоді лікар оглянув його й, відвівши княжича вбік, тихесенько шепнув одне лише слово: «Безнадійний...»
Наступні два тижні Іван Михайлович поступово згасав, немов свіча, що догоряє. Про історію його останнього походу ніхто ніколи не дізнався до кінця. Дещо він розповів уривками, про дещо можна було здогадатися без усяких слів. Часто князь лежав, зовсім байдужий до всього оточуючого. Іноді його била пропасниця, тоді він невиразно бурмотів, а коли приходив до тями — одразу ж кликали Дмитра. Деякі уривки розповідей і визнання передав княжичеві Прохор, що невідступно перебував біля хворого в той час, коли син змушений був відлучатися у найбільш термінових справах.
Загалом, занедужав Іван Михайлович ще до того, як потрапив у полон. Він переслідував татар, хоча був важко поранений і в запалі битви відірвався від своїх людей. їхав нічним лісом просто так, навмання, втративши в пітьмі сліди ординців. Знесилівши, звалився з коня в невеликий, але швидкий струмок і до ранку пролежав у холодній воді. Під час падіння зламав руку й вивихнув ногу, відтоді вони нестерпно нили.
Отямившись від забуття, князь хотів повернутися назад до дружини, але через сильний біль навіть не зміг піднятися. Його загін прочісував ліс у марних пошуках господаря,
а Іван Михайлович не міг навіть крикнути, бо втратив голос...
Свої його не знайшли, зате побачили татари. І тепер йому соромно за виявлену слабість і дурість... Загалом, за все!
Остаточно усвідомивши причину хвороби батька, Дмитро підійшов до його ліжка й мовив якомога м’якіше:
— Батьку, прошу вас не думати про все, що сталося! Було це чи не було — яка різниця?! Головне, що ви повернулися, я такий радий цьому, мені так бракувало вас!.. Я щодня думав про те, як би розшукати вас, і все!
Іван Михайлович покивав сивою головою:
— Ну, невелика була би втрата, якби не знайшов.
Дмитро, чиє серце палало одночасно від горя й любові, повільно схилився до батька, торкнувся губами його волосся й чола, прошепотів йому на вухо:
— Пробачте заради Христа, я раніше не наважувався сказати вам цього. Хоча повинен був сказати, ще відвідавши вас у Перекопі. Дозвольте ж пояснити вам сьогодні, як сильно я вас люблю, чим ви були для мене завжди, в усі дні мого життя! Для вас це не має такого значення: ви звикли до любові, вас любили й шанували багато хто. Для мене ж усе інакше: моє життя бідне на любов, мені весь час бракувало уваги.
Іван Михайлович беззвучно посміхнувся, і підбадьорений його посмішкою княжич продовжив:
— Моя мати Анастасія завжди любила молодших дітей, але не мене. Ваша мати — моя бабка Тетяна — ненавиділа мене й інакше як байстрюком не називала. Дід мій Семен Олізар, відвідуючи нас, виявляв до всіх моїх сестер і братів любов і турботу, мене ж намагався не помічати, при зустрічах завжди відвертався або дивився на мене з якоюсь відразою. Я не розумію чому, за що?!
І тільки ви, батьку, виявляли до мене любов і увагу. Ще дитиною я лічив дні й години до зустрічі з вами. Може, я несправедливий до всіх цих людей, моїх родичів, хоча завжди дуже намагався бути до них терплячим. Однак якщо я все ж таки довідався, що таке любов, то лише завдяки вам, батьку! Ви не знаєте, що це означає для мене, але це немовби квітуче дерево в дикому полі. Вам одному я вдячний за те, що серце моє не всохло, що в ньому залишилося місце, здатне прийняти милість.
Коли ви потрапили в полон, я писав королеві Сигізмундові й кілька разів намагався домогтися в нього аудієнції, але Його величність навіть не вважали за потрібне прочитати мої прохання, не те щоб прийняти й вислухати мене. Я відправляв запити до татарського хана Гірея, але відповідей не одержав. Зрештою, написав самому турецькому султанові Сулейману, просив, благав, вимагав повідомити, де перебувають мої батьки. І цього разу одержав відповідь, потім ще одну. Отак я відшукав вас. Султан був настільки розчулений моєю наполегливістю, що дозволив побачення з вами, а потім навіть розпорядився, щоб вас відпустили з полону без жодного викупу.
Тепер Іван Михайлович посміхався дещо зніяковіло. Тихим спокійним голосом, який бував у нього в години просвітлінь, сказав:
— Коли ти врятував мене від страти, у той самий день я надзвичайно зрадів. Тепер бачу, що це сталося недарма: ти справді любиш мене, синку! А я завжди любив тебе...