Коли остання надія зникла і розчарований вершник відпустив вуздечку, кінь зненацька голосно заіржав і рвонув з місця настільки жваво, що князь ледь встиг пригнутися до його шиї, щоб ненароком не вилетіти із сідла через навислу над стежкою розкидисту гілку. І буквально за кілька хвилин вороний виніс його просто до заповітної мети!
Низько схиливши голову, тварина заходилася з жадібністю пити холодну джерельну воду. Вишневецький спішився, поплескуванням долоні відігнав коня, тихо мовив: «Іди поки що, я тебе покличу, коли знадобишся», — після чого впав на коліна, випив рівно сім пригорщей крижаної води, обмив у ній обличчя, сів просто на посилану торішнім прілим листям землю й, не мигаючи, уп’явся в непроглядно–чорну глибину джерела.
Скільки минуло часу, він не знав, — але явно чимало. Нарешті десь збоку почувся шерех, потім тамтешні кущі розсунулися, і в їхньому просвіті виник сивоволосий старець, що статечно мовив:
— Вітаю тебе, князю!
— І тобі здраствувати, — відгукнувся Дмитро, повільно піднімаючись із землі й обтрушуючи одяг від налиплого прілого листя.
— Що привело тебе сюди?
— Я прийшов за порадою... — почав князь.
Однак старець досить безцеремонно перервав його:
— Навіщо тобі порада, князю? Для себе ти вже все вирішив...
— Помиляєшся! Я не знаю, як діяти, мене гризуть і мучать сумніви!..
Старий чи то посміхнувся, чи то зітхнув. Від цього Вишневецький, який зібрався викласти нову порцію заперечень, осікся й сказав щось зовсім інше:
— Тоді, можливо, поясниш, що ж зі мною сталося?
— Ну, що, що... Звичайна людська заздрість і жадібність!
— Але я так кохаю Олену!..
— Пам’ятай, князю, про одне: якщо одружишся — втратиш дану тобі незвичайну силу. Невже ти хочеш цього?
— А якщо це моя доля?! — скрикнув зневірений Дмитро. — Я за стільки років зустрів людину... дівчину, настільки близьку мені за духом... хоча вона всього лише слабке юне створіння!..
— Це омана, князю, жорстока мара. Будь–яка жінка здається чоловікові слабкою й безпомічною, але ж подолати її...
— Її образ змушує мене ніяковіти! — продовжував Вишневецький, немовби не чуючи старця. — Олена настільки чиста й безневинна... Що штовхнуло її на зрадництво?
— Гальшка тут взагалі ні при чому. Вона те чисте джерело, що ти покликаний був оберігати, — от що необхідно було робити, а не затівати сватання! Тим паче, за участю короля. Я не хотів би втручатися, князю... але згадай ще раз останні події! Перебери їх у пам’яті уважно, відкинувши емоції, тоді зрозумієш, що ж відбулося насправді.
— Не я винен у тому, що сталося, а от вони!..
— Князю!..
— Та нехай будуть вони...
— Зупинися, безумцю!!!
Волхв різко викинув уперед ліву руку, і князь миттєво замовк.
— Зупинися, безумцю, й язику волі не давай, — мовив старий трохи м’якше й додав: — Не роздавай прокльони настільки необачно, бо якщо станеш використовувати дану тобі силу на шкоду безневинним, а не на благо, твої прокльони до тебе ж повернуться сторицею.
— Але ж не я став причиною!..
— Ти винуватий у всьому, князю. Ти один і ніхто більше. Ти сам усе розвалюєш своєю запальністю й нестриманістю, на що й розраховували твої вороги. Погано те, що розрахунки їхні цілком виправдалися, — от цього допускати не можна в жодному разі. Так що звинувачуй себе, князю, одного лише себе...
Із цими словами старець поклонився й... як стояв, так і станув у повітрі! Вишневецький ще якийсь час стояв, здивований почутим. Він хотів запитати волхва ще багато про що, але не міг: той з’являвся і зникав, коли хотів — на власний розсуд.
Гірше за все те, що князь дотепер не знав напевно, як же йому вчинити?!
«Мерщій у Краків до короля!» — командував внутрішній голос.
«Ні, не треба у Краків, прожогом на Хортицю!» — одразу заперечував інший.
«У Краків!!!» — велів перший.
«До козаків!!!» — ричав другий.
«У Краків: там тобі відкриється істина! Старець саме на це натякав!..»
«На Хортицю: час розставить усе по місцях!..»
Внутрішня роздвоєність тривала доти, поки Дмитро зусиллям волі не зібрався з думками й не скомандував собі:
«Мовчати!!! Я їду до Кракова, щоб з’ясувати все і зрозуміти, як жити далі! Нехай буде так...»
Набравши флягу джерельної води, князь голосно свиснув. Удалині почулося заливисте іржання, незабаром з хащів вилетів вороний. Вишневецький підхопився у сідло й відправився назад. Кінь одразу знайшов зворотну дорогу, і вже за півгодини Дмитро під’їхав до місця, де ранком распрощався з Охрімом.